(Рубрика «Точка зору»)

27-му річницю відновлення Незалежності України після 70-річної перерви (дякую Оксані Забужко, яка якраз нагадала це літочислення) ми розпочинали переглядом параду в доброму товаристві українців, які нині американці.

Вони обоє, тоді ще малята, після тривалої виснажливої дороги, прибули поблизу Нью-Йорка до Нового світу, не маючи нагоди на життя в старому.

Ніхто з їхніх батьків, котрі в таборах DP (displaced persons camps) ухвалили рішення не повертатися додому, не полишив української справи. Вони тяжко працювали, щоб заробити на прожиття та освіту дітей, але вони ж відкладали і фінансували українські школи, цвинтарі, церкву, студії в університетах «Ліги Плюща».

Хтось – центи, хтось – мільйони доларів, але доклалася така кількість людей, що непомітити цю громаду було неможливо. Навіть для світу, для якого кордон Росії «проходить» у Карпатах.

Із цієї групи виріс Яків Гніздовський, з кимось із них мав першу розмову про Голодомор Джеймс Мейс, їхнім голосом співала Квітка Цісик для всієї Америки, просуваючи одне із втілень американської мрії – автівки Форда.

Цим двом-трьом надзвичайно активним поколінням повоєнних емігрантів ми завдячуємо стратегічним партнерством зі США, Канадою і тим, що Хрещатиком на параді їхали «Джавеліни».

Їхні батьки і друзі «зродились великої години»: відновлювали незалежність у 1941 році (так-так, ті понад 70 років тому), створили армію, котра віталася «Слава Україні! Героям слава!» і вояки якої не склали зброї проти тоталітаризмів ще десятиліття після, здавалося, завершеної великої війни.

Емігранти закладали нову, втрачену з часом після УНР, українську міжнародну дипломатію. Неофіційну, але таку, яка стала чинником. Фактором, через який Захід не заплющував очі на ГУЛАГ, Стуса та Сверстюка, на церкву в катакомбах та дивну бунтівну «частину Росії», котра такою себе не визнає.

Вони здобували позиції та авторитет у суспільстві, щоб згодом – і досі – впливати на західні уряди. Задля своєї Батьківщини, з якої виїхали, але яку не полишили.

Тут приймають на складні операції наших героїв, відпочивати та навчатися – дітей із сімей українських вояків. Тут вирішуються питання про транші та санкції. Звідси приїхали перші, складені за стандартами НАТО, аптечки для солдатів нашої армії.

Із дбайливо збережених ними (і привезених через океан замість речей першої необхідності) історичних документів та свідчень ми дізнавалися свою історію, нищену, сфальсифіковану, засекречену ворогом. Вони зберегли – аж до відкриття архівів КГБ – голоси мільйонів убитих або мовчазних у страху за своїх дітей українців. І сьогодні ми читаємо, як таємна спецслужба ворога у звітах підтверджує правду про біль народу, яку волів би не чути заклопотаний вільний світ. Але був змушений слухати, бо промовляла його частина. Настільки енергійна, що не вистачило навіть куль тих, котрі поцілили Гарета Джонса, Степана Бандеру та Гію Гонґадзе.

Українська еміграція має непохитне мотто: світ буде вільним лиш тоді, коли будуть вільними всі народи. Серед яких – український.

Бо – «Свобода народам! Свобода людині!»

Північноамериканські українці (як і південноамериканські, європейські, австралійські) стали невід’ємною частиною величезного українського народу, котрий творить нову армію. Котрий відновлює свою країну. Країну на передньому європейському краї оборони свободи.

І тут, за океаном, вчора, нині, і завтра в нас є друзі, партнери, побратими, які не втомлюються ані говорити про українську справу, ані докладатися самим.

– Ми роками дивилися паради з Києва, щоб обговорити, що знову було не так. А нині... Нині все було найкраще! – каже Петро.

– Ще б тільки маршували спокійно, а не витягали ноги рівно. Болить їм отак маршувати, – додає Леся.

Це – їхні хлопці і дівчата.

Вони переймаються, коли їхнім хлопцям незручно маршувати.

Нашим.

 

Ярина Ясиневич – керівник програм Центру досліджень визвольного руху​

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Керівник програм Центру досліджень визвольного руху. Волонтер Ініціативної групи українських інтелектуалів «Першого грудня». Керівник видавничих проектів у сфері історичного нон-фікшн. Консультант з питань комунікацій та урядування для громадських організацій, установ культури та органів державної влади.