Підніжжя... Шлях тільки почався, а ми вже стомились. Його завжди спокійне обличчя зараз виражало стурбованість – подорож, про яку він усе життя мріяв, незабаром закінчиться, і він відчує ту дивну насолоду, яка завжди приходить після завершеного завдання.
Світало... Сніг почав блищати долиною діамантів, лагідно скликаючи потужні вітри докупи. Де-не-де виднілись кам’яні виступи, які не зачепила стихія. Вони виглядали темними плямами, а сніг – молоком, що підсвічувався сонячними лампадками. Мені дуже хотілось Зміни...
Він почав рухатись. Ноги спершу не слухались, бо деякий час мерзли на холодному плато під горою. Я відчував те саме десь вглибині свідомості. Це не був біль або втома... Хотілось вирватись на волю! Навколишнє оточення сприяло цьому, кольори неба відбивались всередині вдесятеро сильнішим бажанням. Просто хотілось Зміни...
Він знав, що це мусить колись статись. Але не хотів, щоб саме зараз, а тим паче на вершині. Ми прагнули дійти якомога швидше. Я увесь час споглядав за ним, а він ніби і не помічав мене. Він відчував мій подих, кожен мій крок, але поки що я не міг нічим йому допомогти. Чесно кажучи, я і не хотів. Ця витівка мені аж ніяк не подобалась. Я не в захваті від нікому непотрібного сходження, яке замість очікуваного задоволення приносить лише шалені незручності.
За характером ми були зовсім протилежними. Кожна йому притаманна риса мені здавалась вадою. Але чому ми разом? Можливо, це тільки забаганка долі? Чи нас об’єднувало щось більше, ніж просто приязнь, щось духовне?
Смеркало... Ми були майже там... Ось-ось ще один прапор може опинитись на недослідженій вершині. Тим-то вона і була небезпечною, бо ніхто і в думці не мав її обстежувати. Він наважився, і я з ним..
Ви колись бачили захід сонця на висоті в декілька кілометрів? За його словами, це щось неймовірне... Усе забарвлення стає негативом, промені граються з оком в гру міражів. Я цієї краси бачити не міг, лише відчувати, бо він був моїм поводирем, а я – сліпцем, що слідує, бо не має іншого вибору. Постала картина нагадала мені нас, світло і тінь, які міняються ролями, коли приходить Зміна...
Останній крок видався водночас найсолодшим і найважчим. Все тіло билось в агонії – ні, не в присмертній, а в дуже напруженій... Глибокий подих...
Зміна... Слово, що було нашим девізом... Він зник, залишився тільки я... Наодинці з величезною брилою, що формувалась ерами. Вона не залишає в живих непристосованих, вбиває незворушно, ніби лише думкою, якої в неї нема. А я слабкий...
Хіба потрібна наступна Зміна? Нам не протриматись разом, в одному тілі, бо навіть світ не втримує в собі двох. А найкоротший шлях до дна – стрибок...
Другие материалы по теме
| 
у Вас 
0
