| Вірлена Н.Д. пародилася 27 лютого 1987року на Львівщині. Навчається у Львівському Національному Університеті ім. Івана Франка. Друкувалася на сайтах самвидаву в Інтернеті.  Ось адреса її сторінки   Герої - завжди у путі. Героїв путь тяжка. Я - не герой. Нема меча. Нема вказівника.
  Нема коня. На своїх двох. Під п`ятами - вогонь. Ковтаю пил. Нема плаща. Дорога - Бог боронь.
  Сто роздоріж. Немає мап. А ну, куди звернеш? Підеш ліворуч - пропадеш. Праворуч - пропадеш.
  Іду. Бреду. То зійде день. То западе пітьма. Немає вірного путі. Супутника нема.
  Нема ні двору, ні корчми. Ні де перепочить. Іду. Бреду. Ковтаю пил. І навіть пил болить.
  Я вже сто сорок пар чобіт стоптала на шляхах, Сто сорок посохів міцних зламалося в руках.
  Вже стільки пройдено стежок! А скільки ще лежить! Іду. Бреду. За кроком крок. І навіть крок болить.
  Сто сорок тисяч перехресть розшарпують всебіч. Сто сорок тисяч роздоріж іще готує ніч.
  Куди іти? Який мій шлях? Якою із стежин? Є сотні тисяч манівців, а мій - лише один.
  Іду. Бреду. Куди? Куди? Нема вказівника. І роблю вибір кожну мить, і кожна мить гірка.
  Іду. Бреду. За кроком крок. Героїв путь тяжка. Я - не герой. Іду вперед. Я просто не така...
  Братові Ти їдеш. Укотре. Життя нам диктує умови.
 І будуть короткі листи, фотокартки, дзвінки.
 Укладений з пауз шаблон - телефонні розмови.
 Короткі візити. І відстань. Короткі гудки.
  Коли ж це ми виросли? Вчора іще, пам`ятаєш...? Мовчить винувато, не знає сімейний альбом.
 Отак закрутилось - і раптом - завжди поспішаєш.
 Мені і не снилось... А врешті, не снилось обом.
  Закрутить. Підхопить. У кожного своя дорога. Частішають паузи. Глибше затягує в нетрі.
 Що, вже...? Ну, удачі. Давай проведу до порогу.
 А відстань це відстань. І тут не лише кілометри.
 |