| Вірлена Н.Д. пародилася 27 лютого 1987року на Львівщині. Навчається у Львівському Національному Університеті ім. Івана Франка. Друкувалася на сайтах самвидаву в Інтернеті. Ось адреса її сторінки Герої - завжди у путі. Героїв путь тяжка.
Я - не герой. Нема меча. Нема вказівника. Нема коня. На своїх двох. Під п`ятами - вогонь.
Ковтаю пил. Нема плаща. Дорога - Бог боронь. Сто роздоріж. Немає мап. А ну, куди звернеш?
Підеш ліворуч - пропадеш. Праворуч - пропадеш. Іду. Бреду. То зійде день. То западе пітьма.
Немає вірного путі. Супутника нема. Нема ні двору, ні корчми. Ні де перепочить.
Іду. Бреду. Ковтаю пил. І навіть пил болить. Я вже сто сорок пар чобіт стоптала на шляхах,
Сто сорок посохів міцних зламалося в руках. Вже стільки пройдено стежок! А скільки ще лежить!
Іду. Бреду. За кроком крок. І навіть крок болить. Сто сорок тисяч перехресть розшарпують всебіч.
Сто сорок тисяч роздоріж іще готує ніч. Куди іти? Який мій шлях? Якою із стежин?
Є сотні тисяч манівців, а мій - лише один. Іду. Бреду. Куди? Куди? Нема вказівника.
І роблю вибір кожну мить, і кожна мить гірка. Іду. Бреду. За кроком крок. Героїв путь тяжка.
Я - не герой. Іду вперед. Я просто не така... Братові
Ти їдеш. Укотре. Життя нам диктує умови.
І будуть короткі листи, фотокартки, дзвінки.
Укладений з пауз шаблон - телефонні розмови.
Короткі візити. І відстань. Короткі гудки. Коли ж це ми виросли? Вчора іще, пам`ятаєш...?
Мовчить винувато, не знає сімейний альбом.
Отак закрутилось - і раптом - завжди поспішаєш.
Мені і не снилось... А врешті, не снилось обом. Закрутить. Підхопить. У кожного своя дорога.
Частішають паузи. Глибше затягує в нетрі.
Що, вже...? Ну, удачі. Давай проведу до порогу.
А відстань це відстань. І тут не лише кілометри.
| 
0