Блукав, не знаючи сенсу поміж знавіснілих. Шукав заледве самого себе.
Вдивляючись у чистий захід стомленого липнем сонця, вірив у неминучість
долі та благав у Всевишнього правди... колами і спекотними вулицями
зубожілого міста, без бажання вертав додому. Ліхтарі знавісніло
всміхалися примарним світом і остання цигарка жевріла у непевній
долоні... Я йшов додому... Спогади барвистими зміями спліталися у мозку
і “People are Strange” лунало в мені... спекотний липень. Лагідна
пора... Отак посеред ночі писати банальні рядки лихої вдачі та мріяти про величне... Коли ж буде спокій та віра у світле?.. 22.07.2004 3.06 скоро сонце всміхнеться...
|