Ах, Осене, моя безмовна панно, Крізь тишу саду пада жовтий лист. Лиш вітер десь завиє так неждано, Затихне знов й дощем проллється вниз. Ах, Осене, моя самотня діво, Вже журавель останній відліта, Курличе він з розпуки так тужливо, Прощаючи покошені жита. Ах, Осене, похмурая подруго, Захмарена й просякнута дощем, Вогонь гаїв заносить в душу тугу, Земля промокла дарить серцю щем. Ах, Осене, красуне золотава, Немає в світі більшої краси, Ніж в час, коли вбираєш величаво Поля у перли, в золото – ліси! Ах, Осене, невісто смутнолиця, Твій взір п’янить, душі ж не зігріва. Як поруч ти – тужить чи веселиться? – Та ні. Любити просто – я ж жива...
|