Гросія

Епіграф
Хочеш «миру» - бери в руки зброю.

2008 рік. Неділя, 10 серпня, полудень.
Я щаслива.
Та несподівано в мій дім приходить людина з телевізору, застеляє своєю статурою великий широкоформатний екран і ледь чутно промовляє – війна. Дивна штука телебачення – тихо шепоче про своє у кожній оселі, а чує ціле людство. Кожні догми, кожні догматики розуміють по-своєму, от і виходить, що кожен має свою «правду» та «істину». «Правди» та «істини» об’єднують у напрямки і виходять цілі колони стереотипів чи переконань. Їм надають назви: інколи юридичні, інколи політичні, інколи фізичні. Вирішують проблеми за круглими столами, а тим часом «правди» та «істини» готують набої для наступного нападу на себе. Усі різні, та лозунг один - Хочеш «миру» - бери в руки зброю…
2008 рік. Неділя, 10 серпня, полудень.
Я щаслива.
Людська цивілізація набула неймовірного розмаху, навіть у космос навчились літати. Кажуть люди, що вже не середньовіччя, та ти їм не вір. Річчя взагалі нема, бо армагедон відбувся і тепер красується своєю політичною пихатістю у душах простих людей. А хто не простий? Усі люди однакові по Природі. То виходить, що людина набула критичного рівня розумності, що прирівнюється до тупості пустої гільзи – порох. Великі дяді усвідомили себе «творцем» і почали забирати дух, той який «вдихнули у ніздрі», з метою перетворення тіла на порох земний, примовляючи - спочивайте з миром. Так виникло поняття «миротворення», а люди які творять – «миротворці».
А в чому винна я ? – тихенько спитала Матінка Земля, - людоньки хіба вам не обридло плюндрувати моє і так виснажене тіло? Хіба вам не обридло плювати мені в Душу? Хіба вам не обридло помирати власним життям, замість того аби просто Жити? Людоньки, я ж створена для Любові. І саме Любов’ю продовжую Жити. Але скільки мені ще треба пити вашу кров, аби ви усвідомили це? Вчора ви перетворили мене на вампіра своїм власним бажанням ненавидіти війну, бо ненавистю її і породили. Сьогодні я стала кажаном стражданнями матерів. Завтра я стану білим голубом мріями збентежених дітей.
А діти, вони тільки Діти – гублять наївний погляд у Небі і молять своїх Батьків про щасливу долю. Вони не просять їсти і пити…. Тільки МИРУ.
2008 рік. Неділя, 10 серпня, полудень.
Я щаслива.

Сльози застелили мої окуляри, і букви почали розпливатися – тонути у нещодавній повені, інколи губитись в завірюсі, інколи ховатись в ущелинах землетрусу, чи в лаві вулкану…
Ще трішки, зовсім трішки і все мине – перейми забудуть боліти, бо пригадають радіти і з’явиться Малятко… Земля народжує мовчки – сумлінно терпить. То чого ви, великі дяді, як «найвищий вид» на Землі так голосно кричите смертю, примушуючи кожну людину вимовляти слово війна замість - МИР?! Так, Понтій Пілат живе, але не своїми руками розпинає Христа, а людськими(руками служників) – ненавистю людина катує Любов у власній душі, як наслідок у дії.
А Мати на все це має дивитися і вірити – Любов не можна розіп’яти! Без перестанку шепочучи у муках – МИР, МИР, МИР, МИР…[b]

Винні люди. Їх вина у тому, що всі ми(люди)не вбачають своєї власної провини, а шукають її у придуманих проблемах..... Навіщо вирішувати проблеми, краще не створювати їх.

Україні треба зайняти "позицію мудрості" і світу вцілому....
Як це зробити?
Піти до лісу, знайти старого Дуба і обійняти його міцно-міцно. Тоді він ділиться своєю мудрістю. Можливо так людина нарешті усвідомить вагомість власного дому - нашої Землі. Бо річ не в державах тих чи інших, з рештою усі ми люди незалежно від національності. Треба пригадати жити в єдності, як один народ. Людей може об*єднати спільна мета. Я завжди пропоную таку мету - жити в Любові. Це прекрасно, як для початку і несамовито шалено, як для майбуття....
Хіба не Любові прагне кожен з нас?

"Усі ми прагнемо любові,
Чи юні, чи немолоді
Усі ми, як листки вербові
На темній і сумній воді."
Пригадалась пісня (автор Вадим Крищенко) у виконанні Марії Шалайкевич та гурту "Соколи".

Згоден, Світлано, з Вами. Чого найбільше нам бракує, так це мудрості. Та вона не продається і не купується. Бо купив би її наш "бомонд" і усе було б гаразд.