terra incognita –
вечору темно і тоскно
і від затятості
збиті об щебінь коліна
тільки свіча
на давно позабутих руїнах
і ворожбитка стара
що колись виливала на воску
дощ оживляє
знеможені спекою ринви
дика любов –
на воді ненаписаним колом
білим вином
де розгнузданий вечором холод
тихо підійде
й так само зненацька нарине
погляд у небо
де хмари первинно прозорі
плавиться віск
наче сонцем обпечені соти
вперше
удруге
утретє
вдесяте
і всоте
осінь втопає
в безодні хмільних алегорій
А ти й не бачиш — я стою за шторою.
Мене нема уже четвертий день.
А над твоєю свічечкою хворою
Глухий годинник кашляє і йде.
Ялинка наша мружиться до місяця.
Літає в сні наш добрий древній кіт.
У цій кімнаті Всесвіт не уміститься.
Навряд чи в ній уміститься і світ.
Згасають тіні. то твій Ангел дмухає.
То замерзають Ельмові вогні.
Іде годинник. сніг іде. ти слухаєш?
Мене немає. холодно мені…
Ти продав Україну і взяв пів ціни,
А батьки ще від німців отримують гроші,
Тут родився і кажеш, що цим завинив,
Та на Пасху гріхи не складають у кошик.
І соромиться мати сусідів своїх,
Що дала при народженні сину свій голос,
Пів села обшептав і в Сибірах згноїв
Колос нації світлий, як сонячний колос.
А ти продаєш, продаєш свій голос...
А ти продаєш, продаєш свій голос...
І тепер продаєш за червінець чи два,
В оправдання - сім'я має їсти і пити,
І від зрад облисіла твоя голова,
Запиваєш, співаєш, бо хочеться вити.
А ти продаєш, продаєш свій голос...
А ти продаєш, продаєш свій голос...
Винуватиш щоразу у смертних гріхах
Всю державу, в якій ще в дівках і дівках
У якої ще голос тремтить від образ,
А вона уже мати всім нам і для нас.
А ти продаєш, продаєш свій голос...
А ти продаєш, продаєш свій голос...
Ти продав Україну і взяв пів ціни,
А батьки ще від німців отримують гроші,
Тут родився і кажеш, що цим завинив,
Та на Пасху гріхи не складають у кошик.
А ти продаєш, продаєш свій голос...
А ти продаєш, продаєш свій голос...
Це море таке неприкаяне, що й назви йому немає…
Це море таке свавільне, що зветься, як собі схоче…
Це море таке самотнє, що його обминають птиці,
І зорі тремтять від страху, злякавшись його пустелі,
І покидають риби темні його глибини,
і збиваються в гирлі річки,
як в горлі слова молитви….
Це море таке безмежне, як страх перед Усевишнім,
Як відчай спраглого тіла, як смута гріховна душі…
Це море – з єдиним берегом, де тільки єдиний камінь,
не перетертий часом на гальку дрібну і сіру,
камінь, білий від солі й солоний від болю, чекає щоранку жінку,
Самотню, як море жінку, якій не дізнатись ніколи, що вона –
Не птиця, не риба, не зірка… а просто самотня жінка,
Забута на березі моря невідомо ким і навіщо…
Вітриська північні підступно щоночі трощать на скалки
Смарагдове дзеркало моря, а хвилі, лукаві шептухи,
змивають з піску прибережного миттєве її віддзеркалення
І топлять у товщах теменних на радість голодним крабам…
А жінка сидить на камені, безмежна й самотня, як море,
Що ластиться псом бездомним до її молодих ще ніг,
І бачить за горизонтом золоті береги Візантії,
І одинокого схимника, прикутого до човна…
І тільки одному Небу відомо, скільки їй ще чекати,
Сивіючи разом з каменем від солі морської і сліз,
Щоб потім до смерті дивитися, як скинувши пута єресі ,
У власяниці покути, осяяний промислом Божим,
Святий її оминатиме, як первородний гріх…
