...На вулиці Вареен, перед входом в Музей Родена, вився довгий хвіст черги. Однак в той раз стільки народу зібрав не сам великий майстер, а його "підмайстер" - жінка чиє ім'я, як ще недавно здавалось, міцно проросло травою забуття...
Черга на її виставку, , тихенько гуділа, обмінюючись свідченнями, прочитаними попередньо в парижських "вечірках":
"Вчилась у Родена і була його коханкою"...
"Сам-то він потім злякався, що вона талановитіша за нього"...
"Ось і відправив у божевільню"...
"Та не він відправив, а рідний її брат, Поль Клодель, наш знаменитий класик"...
В першому ж залі збудженний гул стихав, поступаючись місцем мовчанню. А нездоровий блиск в очах змінювався захватом: " Таке чудо а ми і не знали!"
автор Елена Карасева
Луї-Проспер Клодель, лотаргінський агент по закладу нерухомості, теж не розумів: як це у його дочки так легко виходить ліпить із глини кого попало: раз - і вилитий Бісмарк, раз - і копія Наполеона, раз - І молодший брат Камілли, Поль. А мати виходила із себе: послав бог хлопця в спідниці, одягу їй не наперешся, краще б за хатню роботу взялась...
Цю точку зору повністю поділяли керівники Школи Мистетств в Парижі, двері закладу якого для жінок були міцно зачинені (їх відкриють тільки в 1900 році, а поки на дворі 1882-й). На щастя, таких, як Камілла, молодих, цілеспрямованих осіб, вирішивших,плюнувши на заборони, займатися скульптурою, у французькій столиці набралось на той час декілька. Вони організували приватні курси і запросили "керувати собою" знаменитого на той час Альфреда Буше. Вражений роботами Камілли, педагог захотів показати їх директору Школи Мистетств Полю Дюбуа, і той категорично поставив діагноз: "Ваша підопічна брала уроки у пана Родена". Та ні, не брала і взагалі про нього в своєму провінціальному містечку Вільнев і не чула. Та все ж то була фраза провидця...
Якийсь час по тому, зібравшись надовго в Італію, Буше попросив саме Родена, з яким водив дружбу,підмінить його на "дівочих" курсах. Особливо рекомендував одну із курсисток.
"Прекрасний лоб над дивними очими того густо-синього кольору, який часто зустрічається в романах та майже не зустрічається в житті, густа грива каштанового волосся до самого пояса. Вид, захоплюючий своїм задором, прямотою, перевагою і веселістю". Ось так, по опису Поля Клоделя, виглядала тоді Камілла. Але, звичайно, не одна лише нестандартна краса дівчини примусила Родена відразу ж виділити її з решти інших. Він з подивом виявив схожість її поки що "маленьких", але явно відмічених печаттю таланту скульптур з його власними "великими". Схожість чи спорідненість? Талант чи дар божий? Пройшло два роки, і він запросив Каміллу працювати до своєї майстерні - уже якості найближчої помічниці, і іноді натурниці.
Як віднеслась до такого повороту долі вона сама? Наївне питання. Любов до вчителя-чародія обпекла її душу раз і назавжди.Адже це насолода - підкорятися могутній творчій волі людини, якщо його воля відповідає і твоїм смакам і побажанням, ловить його погляди, його думки, аби точніше втілити їх в "порученому" тобі фрагменті великого творіння - такого, як "Громадяни Кале" чи "Ворота пекла"
Але чи така вже покірна Камілла? Ті, хто заглядав в майстерню на Університетській вулиці і бачив їх разом, в однакових чорних халатах, перемазаних гіпсом, звертали увагу на її незалежність, з якою держалась цей скульптор-початківець, наближений до Родена.Так, вона жадібно всмоктувала все, що давав їй майстер. Але водночас - абсолютно на рівних з ним - робила свою власну роботу, зберігаючи і все більше звільняючи в собі себе. Він ліпив її портрети, вона - його. І ще багато бюстів- портретів, в яких, незважаючи на формальну вірність класицизму, уже рветься на поверхню її бунтарський дух і цікавість до того, що ховається "за маскою обличчя".
В 1888 році Камілла Клодель завершує "Забуття" - свій перший великий витвір. І хоч прихильники Родена поспішають побачити в ньому лише "переспів" его прославленого "Поцілунку", самого метра приємні співставлення не можуть заплутати. Цей "Поцілуй" - ніжний і недоторканий, коли тіла майже безплотні, а руки легкі як крила, - чисто клоделевські.
За Забуттям" через чотири роки з явиться "Вальс" - Вихор, який несе двох по хвилям музики і любові. По-роденовськи динамічно і експресивно? Так, але знову ж зовсім по-клоделєвські трепетно і ніжно... А за "Вальсом" раптом, як його антипод, з являєтся "Клото" - неймовірна карга, що пряде нитку людського життя. І знову - співчутливі гримаси все знаючих суддів: "Копіює, копіює мадмуазель Клодель у свого великого друга".
Ох як починають бісити Каміллу ці натяки на плагіат. "Свої твори я витягаю сама із себе, страждаючи скоріше надлишком, а ніж нестачею ідей.Пан Роден, осуджуючи інших в копіюванні, краще не виставляв би свій "Дух війни" ,цілком скопійований у Рюда!" В цьому крик душі- безсилля перед "світським Парижем", який розпускає про неї недобру славу, на самого вчителя - який тій "славі" сприяє.
За це і за багато інше...Так, Роден ділить з нею час і дах: вони вже давно знімають маленький будиночок на італьянській авенью, разом багато подорожують, читають. Але він як і раніше належить іншій жінці, Розі Бере - вірній супутниці з молодих важких літ. Біля неї його тримає занадто багато: борг, звичка, відчуття стабільності існування... Однак вимогливій Каміллі ці "виправдовувальні моменти" байдужі, вона не визнає подвійних стандартів: або-або. Зневірившись, втративши терпіння, вона залишає милий серцю будиночок.
Пора щастя породила свої прекрасні скульптурні образи.Пора розлуки - свої, не менш сильні і виразні.З під її рук в той вирішальний 1895 рік з явився перший варіант" Зрілого віку"- Юна, колінносхилена жінка принижено намагається утримати за руку коханого, якого вперто тягне стариця-смерть. Їх руки ще не розімкнулись, герой ще безповоротно не вирішив. В другому варіанті, створеному через три роки, Стариця владно веде за собою, безвільного чоловіка.
На цей час розрив з Роденом безповоротний.Сам метр повів себе "не однозначно". Жалівся друзям на "незрозумілий" розрив з Каміллою, але не просив її повернутися.Знаючи про її катастрофічне безгрошів я, турбувався, аби прилаштувати роботи "своєї учениці" на ту чи іншу виставку. але при цьому непомітно заважав оформленню договору з державою на купівлю "Зрілого віку",- вочевидь, не бажалось з являтись на загальний огляд в такому непристойному вигляді "мякотілого коханця"... Куди приємніше під ркоплескання натовпу відкривать перед Пантеоном свого "Мислителя"... Поки він відкривав, вона принижено просила судового пристава трохи зачекати, не виселяти її з квартири за орендний борг.
Ні, це ще був не кінець. Камілла ще зліпить дивовижні і зовсім не схожі на все речі, зроблені раніше, Сама неочікувана із яких - жанрова композиція "За розмовою" : група в бані самовпевнено і діловито обговорює чиєсь життя... Ще буде в 1908 створена "Ніобіда" - дівчина-дитина з тими ж рисами обличчя, що і в щасливої героїні "Забуття", в тій самій позі, але тепер одиноку, смертельно поранену в груди отруйною стрілою... До останньої миті, допоки вистачало волі і розуму, Камілла Клодель залишалась власним біографом.
Але... розум все частіше затягувався темною пеленою; творчий вогонь згасав. Вона малювала тепер страшні шаржі на Розу Бере. І періодично, в приступах невдоволеності, розбивала свої роботи. Навязливо заводила розмову про те, що Роден " викрадає її задуми і скульптури". Перші ознаки душевної недуги.
10 березня 1913 року до будинку номер 19 по набережній Бурбонів під їхала карета "швидкої допомоги", і міцні санітари відчинили двері квартири на першому поверсі. Її мешканка була доставлена в психоневрологічну клініку передмістя Віль-Еврар. звідти хвору незабаром перевезли в іншу клініку - в Мондеверг, забутий богом куток на півдні Франції, де їй судилось провести довгих 30 років. Чи хвору? Якщо судити зі свідчень - так. Але чи на стільки хвору та безнадійну аби замкнуть -пожитєво! - в одне із найстрашніших в своєму роді закладів, з міцною славою "Загін для смертників"?
"Довелось втрутитись...Пожильці скаржились: що то за дивна квартира з постійно зачиненими вікнами, що то то дивне створіння, що рано вранці з являється аби роздобути собі щось на прокорм?.." Так багато років згодом пояснював Поль Клодель - Той самий молодший брат, який в дитинстві з захватом дивився на рідну сестру, підносив її до небес. Але з явився Роден і звергнув його ідеал в провалля, в грязь.. Цей безкінечний "непристойний роман" викликав у Поля - на той час молодого успішного дипломата і поета -відчуття приниження. Він все сильніше ненавидів Родена і все настирливіше підштовхував Каміллу до розриву з ним.
Коли її психічний стан став погіршуватись, по Парижу поповзли різноманітні слухи. Немає потреби пояснювати, Як це шокувало добропорядне сімейство Клоделів.
"Довелось втрутитись..." Елегантна спроба виправдатись, звернувши на сусідів сестри. Але туди, куди її забрали, забирали виключно за згодою сім ї. І така згода, як встановлено, була. сім я свідомо пішла на цей крок, а потім і на всі інші, не менш жорстокі кроки, відмовляючись забирати Каміллу із Мондеверга навіть тоді, коли це радили зробити місцеві лікарі; забороняючи її знайомим, а перш за все "прокаженому" Родену надавати їй матеріальну допомогу.
Важко, та мабуть і немає сенсу сьогодні детально розбиратися в цій страшній сімейній і особистій драмі. Можна лише додати, що сама Камілла до кінця своїх днів продовжувала звинувачувати у своїх муках того, кого не переставала кохати. Можна, нарешті послухати її голос, з листів, які вона писала близьким із страшного притулку.
"Не можу більше виносити крики всіх цих створінь! Боже, як же мені хочеться знову опинитись в рідному Вільневі! Не для того же я так працювала, аби закінчити життя під багатозначним номером в божевільні! Я заслужила кращого..."
"Для всіх цих хворих - збуджених, крикливих, буйних, небезпечних для інших - місцеві порядки необхідні. Але чому так сталось, що я теж змушена терпіти всі ці умови?"
"Як би я могла знову повернутись до нормального життя, то щастя моє було б настільки велике, що я не посміла вам у чомусь суперечити. Ти пишеш що за мною хтось повинен доглядати. Але у мене ніколи не було няньок..."
"На днях нещасну шкільну вчительку, теж привезену сюди, знайшли мертвою в постелі - померла від холоду. Неможливо собі уявити, до чого холодно в Мондевергу. І це продовжується сім місяців на рік..."
І уже під кінець життя:
"Яким би щастям було б опинитись в Вильневе. Прекрасний Вильнев, краще за який немає нічого на світі!"
* * *
Їй так і не довелось здійснити свою заповітну мрію повернутись додому. Вона померла в жовтні 1943 року в Мондевергу, де і була похована. Адміністрація закладу повідомила її брата про те що у "мадмуазель Клодель на час смерті не знайшлося ні особистого одягу, ні цінних паперів, ні взагалі будь яких речей що могли б слугувати пзгадкою". А коли 12 років по тому -після смерті посла і академіка Поля Клоделя - родичі наважились перепоховати прах Камілли, місцеве похоронне бюро відповіло, що " ділянка кладовища була використана для інших потреб і могила зникла".
Але збулась, хоч і з великим запізненням, інша її велика мрія- про визнання особистого, лише їй належного таланту, в який сама вона глибоко вірила. Збулось передбачення літератора Армана Дейо, який писав: "Мене вкрай здивує, якщо мадмуазель Клодель не займе колись, неочікувано, своє місце серед найбільших скульпторів епохи".
Саме неочікувано Франція відкрила для себе Каміллу Клодель. І накинулась на неї гучно та нетерпляче, Перша велика виставка п ять років тому (З неї я почала розповідь)(1984р.), каталоги,альбоми,спогади, телепередачі та художній фільм про неї з Ізабель Аджані і Жераром Депардьє в головних ролях... Накинулась занадто гучно- як на нову моду, на сенсацію. Мода швидко пройде. А от визнання залишиться. Камілла повернулась - тепер уже назавжди.
Дякую за цікаву публікацію. Схвильована незвичайною долею цієї талановитої жінки. На жаль, так часто буває з геніальними, обдарованими людьми. Надто пізно визнають їх талант, тоді, коли митців уже немає в живих.
В інтернеті викладено достатньо багато інформації про Каміллу Клодель. За час який пройшов з моменту її "визнання", як і годиться в таких випадках, відбулося значне перекручування подій. Пояснюється це тим що бажаючих "всунути" своїх пять копійок багато а додати їм нічого, от і починається нагромадження дурниць. Запропонована стаття, як написана в період збору та осмислення історичної події, на мій погляд, є найбільш неупередженою. Якщо переглянути ряд сайтів на цю тему та порівняти викладені в них події то складеться враження що, відома унтер-офіцерська вдова в "Ревізорі" М.Гоголя таки могла "сама себя высечь"... Але я радив би зайти на вище вказані сайти аби переглянути фото героїні статті та створених нею скульптур, які я на жаль з технічних мотивів викласти не можу.
0
