Львів – До сьогодні жовтень 1947 року є маловідомою і недослідженою належно сторінкою історії України. Із 21 до 26 жовтня 1947 року радянська влада провела операцію «Запад», виселивши здебільшого у Сибір, а також і Казахстан, близько 27 тисяч родин, а це майже 80 тисяч осіб, у тому числі дітей і літніх людей, з терен Західної України. Досить складно нині віднайти живих свідків цієї трагедії українського народу. Залишились поодинокі старші люди, які пережили цю жахливу депортацію, і донині ці спомини наповнені болем і слізьми.
1947 рік, як і попередні – 1939-1941, 1944-1946 роки, коли СРСР окупував регіони Західної України, не вирізнявся навіть натяком на спокійне життя для українців. Тисячі людей були арештовані, засуджені, вислані у сибірські табори, вбиті, сотні безвісти зниклих. Людей тримали у страху. Кожен стукіт у двері викликав у сім’ях тривогу.
У родині 17-річної Іванни Арсенич нічого не чули про операцію «Запад», не знали, що готується масова депортація тих, хто підтримує національно-визвольний рух, чи у кого хтось воює в УПА. Жінка розповіла Радіо Свобода, що разом із батьками проживала тоді у гуцульському селі Нижній Березів (Івано-Франківщина). Її брат, молодий художник Болеслав служив в Українській повстанській армії. Мав псевдо «Лук». 87-річна Іванна Арсенич пригадує жовтень 1947 року.
Нас забрали, сказали, що через брата, який був в УПА. Я допомагала упівцям, як і все наше село
«Це точно вже не пригадую, чи було саме на Покрову, чи кілька днів після свята. Але це точно була друга половина жовтня 1947 року. Тоді випало дуже багато снігу. Нас забрали, сказали, що через брата, який був в УПА. Я допомагала упівцям, як і все наше село. Майже всі підтримували, бо багато пішло в УПА. Моя мама мала одного сина і весь час казала, що треба йти і допомагати. Там, де стояла сотня, ми носили їсти, переносили штафети (таємні матеріали). Першим арештували голову сільської ради, його єдиний син загинув в УПА, потім мене арештували, потім мого тата. Нас в пивницю кинули, бо була велика, як і наша хата. Туди звозили і звозили селян, потім нас до стодоли. Мама зранку ще подоїла корови, бабці був у той час 91 рік. Вона не знала, що нас до Сибіру везуть. На машини посадили, – каже Іванна Арсенич. – Я з жахом подумала про бабцю, мені було так її шкода, бо не вижила б. Ми її з машини зсадили, ті хлопці на постах якось чи не зауважили, чи просто пропустили, і бабця до рідних завернула в селі».
Нас привезли в Омську область. Спершу в баню відвели, поселили в порожні бараки. Голод був страшний. Мені звідти вдалось втекти. Це була зима 1948 року. У такий сильний мороз, сама, але отак і вижила
«Ми їхали товарними вагонами, нас всіх в Коломиї запакували. Десь чотири тижні у важких умовах, в холоді і голоді. Десь щось там давали по станціях, воду кип’ятили, хтось сушку мав, якийсь хліб. Ми могли з дому їсти взяти, але нам не дозволили, але люди мали дещо. Нас привезли в Омську область. Спершу в баню відвели, поселили в порожні бараки. Голод був страшний, ми нічого не мали, бо нам заборонили будь що брати. Там були лише всі наші люди, звідси з Коломийщини. Десь з Омської області через місяць нас забрали в ліс, за Іртиш, і мені звідти вдалось втекти. Це була зима 1948 року. Як я наважилась на втечу, не знаю. У такий сильний мороз, сама, але отак і вижила. Добралась до Коломиї. Спершу переховувалась по чужих людях, у горах, по селах, намучилась», – додає вона.
«По мені скакали і кричали: «бандерівка»
Львів’янці Катерині Пелехатій (з дому Василюка) у жовтні 1947 року було 14 років. Вона із сестрою проживала тоді у Дрогобичі, в дідуся. Там дівчата навчались у школі. А мама з татом жили неподалік, у селі Лішня. Брат Катерини Пелехатої належав до молодіжної підпільної оунівської організації «Крути». У лютому 1947 року разом зі своїми побратимами був арештований, засуджений і висланий на заслання в Казахстан. Майбутній чоловік Катерини – Микола Пелехатий був засуджений і виселений у Сибір.
Родина Катерини Пелехатої допомагала упівцям. Жінка пригадує, що дідусь мав власну крамницю посуду і завжди підтримував повстанців.
Загнали на вокзал в товарні вагони, без вікон, туалету, заґратовані, з металевими нарами. Нагнали так багато людей – старших, молоді, студентів, дітей, що ніде було сісти
«Вночі 21 жовтня 1947 року спершу забрали мого тата у селі. Маму і бабусю залишили. Зранку прийшли по них. Зробили це зумисно, щоб тато їм не допомагав збиратись. Коли мама вдягала бабусю, сама збиралась, у той час озброєні солдати ходили по хаті і забирали речі, в штани запихали вкрадені, шалянові хустки. Бабусю і маму посадили на підводу. Їх побачили хлопці, які йшли в Дрогобич у школу, і прибігли до нас, щоб попередити. Ми в школу не пішли, пішли до міста. По нас приїхали в обід, дідуся в помешканні не було. Тато був у супроводі конвою. Ми почали збиратись, я взяла книжки і макарони. Тато знайшов гроші, на щастя, і взяв. По дідуся прийшли в ніч на 22 жовтня. Ми навіть про це не знали. Нас везли Дрогобичем, люди бігли, прощались, загнали на вокзал в товарні вагони, без вікон, туалету, заґратовані, з металевими нарами. Нагнали так багато людей – старших, молоді, студентів, дітей, що ніде було сісти. Один чоловік зумів сховати малу сокиру і чоловіки вирубали в дерев’яній підлозі діру. Ми, заступаючи один одного, так могли піти в туалет. Їсти не приносили. Воду нам люди передали. Звозили людей з усіх районів, і на третій день товарний потяг рушив. На вагонах було написано «Пшениця». Дорогою ділились, хто що мав, по ковтку води пили, не вмивались, бо економили воду. Воші», – розповідає жінка.
Нас просто скинули в лісі. Чоловіки гілля натягнули для хворих, палили вогонь, топили сніг. Люди хворіли і вмирали, ховати не можна було, бо земля замерзла. Померла і моя бабуся. Хворіла і я. Дідусь втік в Україну
«Два дні їхали, і вже в Росії нас випустили на вулицю. Люди побігли по воду, конвоїри стріляли, але люди бігли. Принесли нам якоїсь «похльобки» і спеціально соленої риби, щоб ми пити хотіли. Татові на станції вдалось купити два відра води. За одне заплатив 25 карбованців підліткам, ті піднесли під вагон відра, і ременями чоловіки опустили посуд, щоб налили води. Дідусь їхав без їжі в іншому вагоні. Там ще була наша родина. Мамина мама з її братом теж їхала, і ми цього не знали. Всі – за зв’язки з УПА як «вороги народу». Спершу привезли нас на Урал, в місто Губаха. А там «жовтневі свята», 7 листопада. Аби ми не заважали, нас мали відвезти в ліс у піонерський табір. Втім, треба було через річку везти, а лід проламався. Нас просто скинули в лісі. Чоловіки гілля натягнули для хворих, палили вогонь, топили сніг. На другий день вже перевезли у піонерський табір, де не було опалення. Десь через тиждень звільнили табір від побутових злочинців, і нас там поселили в бараки. Клопи, воші… У грудні я пішла у 8-й клас в школу. У роздягалці мені ставили діти підніжки, накривали пальтом, по мені скакали і кричали: «бандерівка». Я не хотіла ходити в школу, але розуміла, що маю вчитись. Люди хворіли і вмирали, ховати не можна було, бо земля замерзла. Померла і моя бабуся. Хворіла і я. Дідусь втік в Україну – і для нас створили ще гірші умови: вивезли в Якутію, щоб звідти не змогли втекти», – пригадує зі сльозами Катерина Пелехата.
Важка праця на шахтах, в тайзі, відмова у навчанні в технікумі, бо «ворог народу», перевезення з місця на місце, у гірше і ще гірше. Кілька років молода дівчина не відвідувала школу, бо її не було. Але згодом, при черговому переїзді, закінчила вечірню школу. Після смерті Сталіна Катерині Пелехатій вдалось вступити у фармацевтичний технікум в Томську. Мала скерування у медінститут, але віддала товаришці, сама поїхала у Воркуту до свого нареченого. Згодом закінчила заочно інститут, як і її чоловік. Лише у 1979 році разом із чоловіком Миколою Пелехатим, теж засудженим підпільником, з двома дітьми приїхала у Львів.
Спецоперацію готували ретельно
Катерина Пелехата та її рідні також не знала, що ще у вересні 1947 року Рада Міністрів СССР ухвалила указ «Про виселення з західних областей УРСР в Карагандинську, Архангельську, Вологодську, Кемеровську, Кіровську, Молотовську, Свердловську, Тюменську, Челябінську і Читинську області членів сімей «оунівців» та активних бандитів, арештованих та вбитих у боях». Півроку готувались до реалізації задуманого. Вже на початку жовтня було сплановано виселення родин із областей Західної України. Спеціально на Львівщину, Тернопільщину, Івано-Франківщину, Волинь, Буковину скерували оперативні загони кадебістів і міліції з різних областей. Активно їм допомагали місцеві комуністи та комсомольці, були залучені близько 8 тисяч «стрибків» – учасників винищувальних батальйонів.
Штабом із проведення операції, що був розташований у Львові, згідно з архівними документами, керував заступник міністра внутрішніх справ УССР Микола Дятлов. Основним завданням радянської влади, тобто компартійного керівництва, було позбавити УПА підтримки активних людей, їхніх рідних. Власне, міцність УПА була суттєво послаблена. Операція отримала назву «Запад», яка розпочалась вночі 21 жовтня, а в окремих селах на кілька днів швидше, тривала до 26 жовтня.
Факт масової депортації, в першу чергу морально, послабив УПА. З того часу почався процес згасання українського визвольного руху
«Звичайно, що факт масової депортації, в першу чергу морально, послабив УПА. З того часу почався процес згасання українського визвольного руху. Хоча наступного року, 1948-го, повстанці оговтались від такого удару, запекло продовжували боротьбу. Депортували найактивніших, це були переважно селяни, у яких хтось був причетний до підпілля, хто вирізнявся активною підтримкою підпілля.
Чому радянська влада ухвалила таке рішення про виселення? У березні того ж року, 1947-го, розпочалась акції «Вісла», коли 125 тисяч українців виселили з території Закерзоння на захід Польщі. Повстанці, які воювали на Закерзонні, не мали підтримки, бо населення не було. Частина їх перейшла на територію УРСР, а частина – в західні країни. Така боротьба з повстанцями, звісно, спонукала компартійців щось таке схоже провести і в західних областях України», – наголоує історик, директор музею «Тюрма на Лонцького» Руслан Забілий.
Радянська влада мала списки депортованих, складених на основі тієї інформації, яку здобула агентурним шляхом, попередніми арештами і допитами людей. Також чинився великий тиск і залякування жителів. Дехто здався самостійно і погоджувався на виселення. За даними дослідників, у жовтні 1947 року було депортовано понад 26 тисяч родин, а це майже 80 тисяч жителів Західної України, з яких понад 22 тисячі дітей. Найчисельніше вивезли населення з Львівщини і Тернопільщини.
Депортували у найвіддаленіші і найважчі для проживання регіони Росії. Для радянської влади це ще й була майже безкоштовна робоча сила. Багато хто з українців знайшов вічний спочинок у мерзлотах Сибіру, так ніколи не побачивши рідної землі...
НА ЦЮ Ж ТЕМУ:
Якби не було УПА, Сталін усе одно провів би депортацію – В'ятрович про операцію «Запад»
0
