Сайт української поезії -- АНУМО ЗНОВУ ВІРШУВАТЬ! -- інтерактивний додаток Сайт української поезії -- АНУМО ЗНОВУ ВІРШУВАТЬ! -- інтерактивний додаток
Нд, 21/10/18, 00:10
МЕНЮ САЙТУ

Форма входу
Логін:
Пароль:
Розділи новин
Ні - війні! Нет - войне! [45]
Вірую... [20]
Зі святом! [132]
Допомога [48]
Відвідувачі [42]
Сьогодення [627]
Благі справи [46]
Технічні питання [32]
Конкурси, огляди [125]
У поетичних спілках [50]
Новини: поезія, проза [192]
Шевченківські читання [10]
ОНЛАЙН - РОЗМОВНИК
    (міні-чат)

    АВТОР-АДМІН САЙТУ:
    Сайт: uid.me/vagonta
    Twitter, Тел.: 068-083-95-79
    E-mail: vagonta@gmail.com, virchi@yandex.ru

Опитування для Вас
Дайте оцінку сайту української поезії
Всего ответов: 601
ІНФОРМАТИВНЕ
Календар новин:      

«  Березень 2018  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031

загрузка...

Друзі! Запрошую Вас долучитися до створення новин про життя у поетичних спілках,
події літературного життя України та Світу.
Лінк для додавання новин у рубрику:
"Сьогодення" "У поетичних спілках"
 

 

 

 
Сергій Жадан: "Держава - це я?"


08 Березень 2018, Київ 00:53

Сергій Жадан: «Держава – це я?»


Письменник Сергій Жадан
 

Держава – це я?

Думаю, це справжнє мистецтво – упевнено й гармонійно жити в державі, не маючи при цьому нормального правового та соціального захисту. Уживання з державою взагалі – річ примхлива й суперечлива. Воно, уживання, потребує неабияких душевних зусиль та сердечних ресурсів. Добре, коли в тебе є достатньо підстав відчувати довіру та повагу до держави, в якій випало отримати громадянство. Добре, коли офіційні її структури не викликають у тебе почуття сорому. Добре, коли в тебе немає жодного внутрішнього конфлікту з запущеною кимось державною машиною. В іншому випадку все це так чи інакше призводить до неврозів та комплексів. В іншому випадку взагалі не слід чекати нічого доброго.

Як у нас було до 14-го? У нас, у сенсі, в тих, хто в грудні 13-го почав виходити на вулиці та площі, переймаючись майбутнім своєї держави. Як ми сприймали цей державний фасад? Як щось максимально від нас віддалене. Як щось таке, до чого не можна й не хочеться мати жодного стосунку. Жити за принципом – це не мої правоохоронні органи, це не мої суди, не мої прокурори, не мої політики, не мій, ясна річ, парламент. Це не моя вивіска, врешті-решт. Ходити на футбольні матчі національної збірної (оскільки це моя національна збірна), але освистувати президента на трибунах (оскільки це не мій президент). Постійно тримати дулю в кишені. Постійно наголошувати на своїй любові до батьківщини та своїй зневазі до будь-яких державних органів – від ЖЕКів до СБУ. Розриватись між цими сильними, нікуди правди діти, почуттями, керуватись ними, кидаючись у крайнощі. Доволі некомфортне відчуття, слід сказати. Відчуття свідомого перекладання відповідальності на когось іншого, відчуття постійного конфлікту з країною, в якій живеш. Пам’ятаєте, як це було? Я ось добре пам’ятаю.

Виявилось, що це саме твоя армія

Навесні 14-го року для багатьох усе змінилось. Знову ж таки, далеко не для всіх, але для багатьох. Раптом виявилось, що це саме твоя армія. І що захищає вона саме тебе. Або так – захищає тебе саме вона. І це твої, виявляється, мінти. І вони так чи інакше захищають те, що для вас із ними (так-так – для вас із ними) є тією самою батьківщиною. Ну, принаймні ті з них, хто не перейшов на бік ворога. І що це, хочеш не хочеш, твої політики. І що, вибрані саме тобою, саме вони найближчим часом будуть визначати твоє майбутнє. Відчуття були бажані, проте все одно незвичні. Адже змінювались не просто військові чи поліція – змінювалось наше розуміння країни, ставлення до багатьох речей, відчуття своєї приналежності до всього, що відбувається з країною. Процес, насправді, болючий. Скільки разів за останні чотири роки, стикаючись зі старою-новою поліцією на блокпостах, чи старими-новими регіоналами при владі в кабінетах, сам собі говорив – нічого, не все відразу, просто роби своє й не зупиняйся. Але річ у тім, що говорити подібне трапляється все частіше.

Державна машина, яку так хочеться полюбити й сприйняти, далі, дає більш ніж достатньо приводів для ненависті й дистанціювання. Надто багато компромісів від тебе вимагається, надто багато виправдань вона потребує. Корупція? Роби своє й не зупиняйся. Торгівля з агресором? Роби своє й не зупиняйся. Дивна, м’яко кажучи, кадрова політика, що лишає при владі тих, хто на твоє переконання, знищує саму ідею державності? Знову ж таки – не зупиняйся, не зупиняйся. Компромісів справді надто багато. Так само, як надто багато невиконаних обіцянок. Надто багато нахабства й цинізму. Надто багато втрачених можливостей. Надто багато брехні. Ну просто надто багато. І знову ставиш собі ті самі питання – як узгодити цю брехню, що лунає з-поза державного фасаду, з патріотичними гаслами, які на цьому фасаді написані? Як узгодити свою готовність захищати цю країну з необхідністю захищати її пліч-о-пліч із людьми, яким не довіряєш? Де проходить та межа, за якою черговий компроміс із представниками державної машини непомітно перетворюється на зраду державних інтересів? Як узагалі в твоїй мові вперше з’явилося слово «зрада»?

Неприємне відчуття

До чого я веду? Я не був у таборі на Грушевського. Не був узагалі. І під час його демонтажу (ну, або розгону – залежно від обраної вами лексики) теж не був. Себто, не бачив на власні очі, що там відбувалось. Бачив лише картинку. І вона мені, слід сказати, не подобається. Надто вже вона нагадує картинки з 2001-го. І з 2004-го. І з зими 14-го теж. Картинка страшенно подібна – та сама безапеляційна демонстрація сили з боку державної машини, те саме безпорадне обурення з боку тих, хто їй протистоїть. Що найгірше – ті самі коментарі на підтримку машини. Мовляв, так робиться у всьому світі, мовляв, подивіться на все це з іншого ракурсу, там озброєні провокатори (ось це особливо нагадало програми Піховшека та «Україну без Кучми»). Або навпаки – там одні бомжі та популісти. Бомжів нам не шкода – бомжів хай б’ють і ставлять на коліна.

І ось тут знову почуваєшся так, ніби нічого й не було – ні загиблих на київських вулицях, ні війни, нічого. Можливо тому, що обираючи між людьми, які стоять на колінах, і людьми, які на коліна ставлять, мимоволі (за звичкою, чи що) стаєш на бік перших. Можливо тому, що сам чудово знаєш, як це, коли тебе намагаються поставити на коліна. Неприємне відчуття. І коли хтось підтримує такі методи наведення правопорядку – теж неприємно. Незручно за таких людей. Навіть якщо ці люди говорять про державні інтереси. Людина, яка підтримує владу, взагалі перебуває в доволі ризикованій позиції – вона ж жодною мірою не може вплинути на дії того, кого підтримує. А самій владі, схоже, й на думку не спадає щось пояснювати. В неї просто немає такої функції.

Сумно, що ця машина знову примушує нас робити вибір і займати своє місце з того чи іншого боку дбайливо зведеної кимось для нас барикади. Сумно, що нас знову позбавляють права не брати участі в самознищенні, в боротьбі з самими собою. Сумно, що інакше в цій ситуації, схоже, бути вже не може – про брехню та компроміси я написав вище.

На завершення годилося б, очевидно, написати щось туманно-життєствердне – мовляв, у єдності сила, а влада має схаменутись. Ну, але не буду нічого такого писати, не хочу: саме поняття єдності давно й успішно скомпрометоване нами самими, в нашому подиву гідному небажанні помічати ще чиюсь точку зору, окрім власної. Та й влада, зрозуміло ж, не схаменеться. Не захоче. Не встигне. Та й для чого це їй? Цій владі воно точно ні до чого.

Лишається готуватись до виборів. Бажано вже сьогодні.
 

Сергій Жадан – поет, прозаїк, перекладач, громадський активіст

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції

  • 16x9 Image

    Сергій Жадан

    Український поет, прозаїк, перекладач, громадський активіст. Автор, зокрема, романів «Депеш Мод», «Ворошиловград», «Месопотамія», поетичних збірок «Цитатник», «Ефіопія».

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

 

Категорія: Сьогодення | Переглядів: 171 | Додали: ruhlyvy

Коментарів: 2
avatar
0
1 Asedo1949 • 15:55, 08/03/18
Здорово! Написано  все  так, ніби  з  моїх  думок,  тому  і  підтримую. Влада  черговий  раз  змінилася,  але  ми  з  колін  так  і  не  встали,  і  гріш  ціна  тим  задавакам  від  влади,  які  не  дивлячись  людям  у  вічі, говорять  про  якісь  досягнення,  про  якісь  зміни,  ніби  ми  не  бачимо, не  чуємо, не знаємо.
avatar
0
2 ruhlyvy • 00:34, 09/03/18
Пані Катерино, я дуже поважаю Сергія Жадана! ДУЖЕ! Мало того, що він - РЕАЛЬНО талановитий поет та прозаїк, так ще й відомий та яскравий публіцист. Попри те, він також вельми популярний, як учасник рок-гурту! Також Жадан доволі значна постать і в українському кіно, де він виступає, як автор сценаріїв. Пан Сергій - один з небагатьох сучасних українських авторів, котрого доволі добре знають на Заході. Сергій Жадан чудово почувається і на телеекрані, і вміє говорити в ТБ-студіях важливі речі, простою та зрозумілою будь-кому, мовою. Коротше кажучи, український культурний загал може пишатися такою вагомою постаттю.

avatar

загрузка...

ОСТАННІ 10 КОМЕНТАРІВ до ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ

(50 коментарів Ви можете переглянути на сторінці "НАШ ТОП ++")



             Украина онлайн
  Хостинг від uCoz