Валерій Решетняк вів подвійне життя. Офіційно працював інженером у Києві, а у вільний час фотографував справжнє життя звичайних людей в СРСР. «Ніхто з моїх колег по роботі не знав, чим я займаюся. Це була своєрідна форма дисидентства», ‒ розповідає Решетняк. Він розумів, що його фото ніде не надрукують і не виставлять: «Я наївно думав, що колись завдяки моїм фотографіям люди аналізуватимуть своє життя. Помилявся». Вперше його світлини опублікували лише наприкінці 80-х років під час Перебудови. Тоді ж він разом з іншими фотографами-документалістами заснував об'єднання «Погляд». Його фото виставлялися у Києві, Москві, Данії та США. Після розпаду СРСР перейшов у комерційну зйомку, викладав фотографію. Валерій Решетняк розповів Радіо Свобода історію своїх знімків.

1982–1988. Сумська область. Сільський вчитель після уроків повертається додому. Цією дорогою ходив до школи і я. Освітлення не було. Щоб не залишити кирзових чоботів у цій багнюці, ми світили ліхтариком. Але не завжди були батарейки. Тоді ми підпалювали сірника і ховали його до рукава, щоб вітер на задув ‒ так підсвічували. Ця дорога не змінилася досі. Робити її ні для кого ‒ в селі залишилося дуже мало людей.

1977–1987 роки. Ліворуч ‒ елітний пасажирський транспорт. У таких санях міг їздити голова колгоспу або місцеві «князі» з КПРС. Селянину їх давали лише у найкритичніший момент. Наприклад, відвезти хворого в лікарню. Зимою не було іншого транспорту, крім саней ‒ більшість доріг не чистили. Праворуч на фото стоїть жінка з каністрами на старих санках. Вона «приїхала» в магазин купити керосин для гасової лампи.

1987–1991 роки. Донбас. Коли ми зайшли до цього величезного заводу, я побачив лише сіру землю, купу арматури та безкінечні труби. І раптом звідкись виринула постать: у сірому ватнику та кирзових чоботях. Я одразу подумав, що там працюють раби.

1983–1986 роки. Дітей постійно готували до війни ‒ це була основа радянського ідеологічного виховання. Звичайних іграшок було дуже мало, але на військову тематику ‒ купа. Якщо придивитися, окрім автомата ліворуч, можна побачити ще й іграшковий БТР.

1987 рік. Триптих. «Хліб усьому голова», ‒ говорили в Радянському Союзі. Усі люди на фотографії, очевидно, пережили голод 1932–33 років. Про це тоді говорили лише в тісному колі. Мій батько та колега по роботі розповідали, як їх ледь не з’їв місцевий канібал.

1987 рік. Триптих. Це звичайний віз, на якому возили бог знає що: на нього кинули брезент і звалили хліб. Щоправда тоді ніхто з цього трагедії не робив.

1987 рік. Триптих. У середині 60-х селяни майже перестали пекти хліб. А у цьому селі ліквідували ще й місцеву пекарню. Тож хліб завозили з району. Вантажівка привозила його у магазин, до якого була дорога із твердим покриттям. Потім хліб перевантажували на віз із кіньми або зимою на сані, аби розвезти в інші магазини, розкидані по селу. Автомобіль не міг проїхати тими «дорогами».

1987–1992 роки. На фото батько з двома синами та дружиною. У жінок в селі доля тяжча, ніж у чоловіків. Все господарство та побут ‒ на їхніх плечах.

1977–1982 роки. Останні жителі ліквідованого села в Білорусі. Не бажаючи підтримувати інфраструктуру для маленьких сіл, радянська влада переселяла їхніх мешканців. Ця сім'я не захотіла покидати «неперспективне» село. Люди на фото хотіли померти там, де народилися. Глава сім'ї ‒ без правої ноги. У нього не було протезу ‒ шкутильгав на милицях.

Зрідка до нього приїжджали гості. Наприклад, друг дитинства, який давно жив в іншому селі. Він привіз портвейн ‒ дешевий радянський шмурдяк, який дуже добре давав в голову.

1989–1992 роки. Діти у селі хотіли якнайшвидше вирватися у місто. Вони бачили подовбані руки батьків і матерів, та й самі вже знали, що таке тяжка праця. Але до 1974 року покинути село було майже неможливо. Селянам не давали паспортів ‒ це було офіційне рабство. Навіть щоб поїхати у місто у справах, потрібно було взяти довідку. Тож треба було мати великий блат, щоб діти отримали паспорт. Всім, кому вдавалося вирватися із села, переважно потрапляли в гуртожитки.

1987–1990 роки. Гуртожиток №5 у Києві. Більшість робітників були вихідцями із сіл і не мали свого помешкання. Радянські організації будували для них дешеве житло: довгий коридор, кімнати по 4-6 ліжок, на поверх одна загальна кухня і туалет. Душова (щось на зразок суспільної бані) лише одна ‒ на першому поверсі або в підвалі. Хоча це житло було тимчасове, але більшість людей під час Перебудови не встигла отримати державні квартири, і змушена була жити в гуртожитках все життя.

1985–1990 роки. Цей хлопчик досі живе в цій гуртожитській кімнаті уже зі своїм сином та дружиною. Його мама з сестрою ‒ в сусідній. Дбайливий тато давно пішов до іншої жінки.

1985–1990 роки. Приймальня у Львові. Люди прийшли задовго до відкриття й очевидно не перший раз. У таких закладах можна було дуже довго чекати чиновника і піти спіймавши облизня.

1985–1990 роки. «Дефіцит викинули». В СРСР чи не більшість товарів для звичайних громадян були дефіцитними. Щоб «дістати» дефіцит, треба було знати «потрібних» людей. Найчастіше перед державними святами траплялися чудеса ‒ дефіцит «викидали». Часто продавали із чорного входу магазину. Але «сарафанне радіо» діяло. У довжелезних чергах часто траплялися конфлікти, коли якийсь розумник хотів пролізти поперед всіх.

1987–1989 роки. Американець приїхав. Пізня Перебудова. В Київському будинку моди влаштували показ мод для лише одного американського бізнесмена (чоловік без волосся по центру). Перед іноземцями плазували і відкривали всі двері. Пізніше з’ясувалося, що цей американець «філософ» та колишній хіпі. Врешті до Америки повіз ватні тілогрійки, авоськи і шапки-вушанки.

З іншими фотографіями Валерія Решетняка можна ознайомитися ось тут.