110 років тому народився Михайло Сорока - організатор підпілля "ОУН-Північ" у радянських концтаборах.

Вперше він потрапив до радянських таборів ще у 1940 році, а перед цим як один з керівників Організації українських націоналістів сидів у польській в'язниці.

Він написав гімн найвідомішого "Кенгірського повстання" ГУЛАГу й організовував навчання ув'язнених.

Після двадцяти років неволі спецслужби спеціально возили його з ув'язнення у Київ та Львів для каяття, але Сорока вибрав повернення у табір.

"Кожний нарід може лише тоді духовно і фізично розвиватись і рости, якщо його громадяни користуються повною свободою совісті, думки, слова та зібрань", - заявив Михайло Сорока на суді у 1952 році.

Тоді його звинуватили в організації підпільної мережі серед в'язнів і засудили до розстрілу, який згодом замінили на нові 25 років.

Сороку відправили на крайній схід - у Магадан, - проте попередньо організована ним ОУН продовжувала діяти у таборах на півночі Росії.

Перше завдання: психологічна підтримка політв'язнів

Після закінчення Другої світової в Україні та Литві продовжувалася війна партизанська. Саме з цих країн прибувало найбільше політв'язнів до радянських концтаборів.

Спочатку вони відбували покарання разом із кримінальниками, які часто били, знущалися, вбивали. Для захисту і психологічної підтримки політв'язнів Михайло Сорока задумав "ОУН-Північ".

"Він був першим, хто дав мені деяку матеріальну поміч і, найважніше, морально поставив мене на ноги. З прибуттям у Воркуту я бачив себе лише в обірваному одязі, примірянім зовсім не на мене, голодного, опухлого, безсилого і без усякої матеріальної та моральної підтримки", - згадував Андрій Білинський.

Ув'язнені часто думали про суїцид. У відповідь Михайло Сорока вчив боротися за своє життя і свій народ. Він шукав однодумців у сусідніх таборах та закликав їх допомагати іншим.

"ОУН-Північ" у війні між США та СРСР

Наприкінці 1940-их років ширилися чутки про напад США на СРСР. Подейкували, що в'язнів, аби не здалися, будуть розстрілювати, як це робили під час наступу нацистів.

Тому в'язні таборів Воркути, Інти, Норильська обмірковували дії на випадок війни. Зокрема евакуацію запланували через море на півночі, адже Печорську залізничну магістраль - єдине сполучення з центральною частиною СРСР, могли підірвати.

Захисту потребували продуктові склади, - їх могли пограбувати кримінальники.

Таким чином в'язні окреслили першочергові завдання для "ОУН-Північ": з'ясувати місце розташування складів, радіостанції, пошти-телеграфу; налагодити зв'язок між таборами, впливати на настрої ув'язнених; організувати розвідувальну роботу, щоб визначити сили й розміщення військ МВС.

Михайло Сорока також керував встановленням комунікації з політв'язнями інших національностей.

Найперше відгукнулися латвійці, литовці та естонці, а німці пообіцяли повну підтримку, настільки їм сподобалася ідеї "ОУН-Північ", - згадує Андрій Білинський.

Однак співпраця з поляками не вдалася, а у росіян відрізнявся спосіб мислення: вони критикували режим, але не хотіли долучатися до дій.

Згодом напрацювали схему, згідно з якою передбачалися трійки довірених людей для кожної національності в окремому таборі: один займався загальним керівництвом, другий - внутрішньою розвідкою, а третій - налагоджував зв'язки.

Всі разом вивчали настрої в'язнів і спрямовували їх у потрібному напрямку, йдеться у дослідженні Лесі Бондарук. Підпільну мережу Воркути очолив Михайло Сорока.

"…старався нам доказати, що тюрма народів у вічній мерзлоті невдовзі розірветься, і все, що діється у нас, повинен знати світ. Мав добру пам'ять, знав, де в якому таборі є священники, адвокати, лікарі, інженери - вся наша інтелігенція, а самих таборів було більше сорока",- згадує член "ОУН-Північ" Іван Шевчук.

Чотири місяці на волі

Михайла Сороку вислали у Воркуту на початку Другої Світової війни. Цьому, після окупації СРСР у вересні 1939 року західних областей і територій Польщі, передувало звільнення з польської тюрми та шлюб із Катериною Зарицькою у Львові.

Знайомі з гімназії вони зустрілися у капличці Станіславської (нині Івано-Франківськ) тюрми, де Михайло співав у церковному хорі, а Катерина приходила на богослужіння.

Дівчина відбувала покарання за причетність до вбивства польського міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького, а Михайло Сорока - за діяльність і керівну роботу в Організації українських націоналістів.

Проте після чотирьох місяців подружнього життя радянська влада їх арештувала, вважаючи небезпечними всіх репресованих польською поліцією.

Катерину Зарицьку залишили у Львові, де вона у тюрмі народила сина Богдана, а Михайла Сороку засудили на 8 років таборів.

Катерина і Михайло більше ніколи не побачаться.

Засуджений до розстрілу за "ОУН-Північ"

Після відбуття покарання у сибірських таборах Воркути Михайло Сорока приїхав у Львів. Він хотів налагодити зв'язок між підпільниками в Україні та членами "ОУН-Північ" у концтаборах.

Михайлові влаштували зустріч з головою штабу УПА (яка утворилась під час його перебування у таборах) Олексою Гасиним та крайовим провідником ОУН Осипом Дяківим.

Агенти НКВД відстежили Сороку і заарештували.

Серед підпільників викрили мережу "ОУН-Північ". Сороку звинуватили в організації підпільної організації і засудили до розстрілу. Вирок замінили на 25 років ув'язнення.

Гімн Кенгірського повстання

Після пересилок з одного табору в інший Михайла Сороку відправили до "Степлагу", розташованого неподалік поселення Кенгір у Казахстані.

Тут у 1954 році сталося одне з найбільших повстань у радянських концтаборах, що тривало 42 дні - політв'язні вигнали табірну адміністрацію і організували самоуправу.

Михайлові Сороці не дозволили увійти до складу керівної комісії, - оунівці оберігали лідерів від ризиків. Натомість він організував хор, яким керував.

В'язні співали "Гімн Кенгірського повстання", слова та мелодію якого склав Сорока.

Квіти від Стуса

Агенти КДБ хотіли добитися каяття від Михайла Сороки. На початку 1960-х років його під наглядом возили у Київ, Львів і Тернопіль - влаштовували зустрічі з сином та ріднею.

У листах Катерині він описував, як йому паморочилося від парфумів та шуму вулиць, яких він не відчував 20 років.

Михайло Сорока не приймав пропозицій КДБ. Відтак ці мандрівки завершувалися поверненням у табір та численними побиттями, що підірвало його здоров'я.

У нього трапився інфаркт, після якого Сороку визнали непрацездатним. Натомість він готував лекції та реферати, які щодня читав для в'язнів після сніданку.

Це були роботи з історії, архітектури, музики, географії.

Сорока мав гарну європейську освіту - вчився у гімназії біля Праги та архітектурний факультет Празької політехніки.

Михайло Сорока проводив літературні вечори, - найбільше із поетів любив Лесю Українку. Також організовував святкування релігійних свят.

У червні 1971 року він разом із Михайлом Горинем прогулювалися у селі Озерне Мордовського концтабору. У Михайла Сороки трапився інфаркт, він помер.

На тому місці ув'язнені любили зустрічатися.

Туди часто приходив Василь Стус, який уночі скопав землю та посадив квіти.