Піч – символ материнського першопочатку (начала); чистого, духовного виношування плоду; святості; непорушності сім'ї; неперервності життя українського народу; рідної хати, батьківщини; босоногого світлого дитинства; поетичний символ народної обрядовості.
«Піч – наче мати рідна», «Піч у хаті – те саме, що вівтар у церкві», «Рідну матір може підмінити лише піч», – казали у давнину. Ще 6 тис. років тому протоукраїнці обожнювали піч.
За даними О.Афанасьєва, М. Слободянюка, С.Плачинди, у їхній міфології існував символічний образ-тотем Піч-мати, яку обожнювали як захисток життєдайного вогню. У міфології литовців був дух Каукас, який ніс в дім добро і жив під піччю. Саме туди перемістилася і оселя слов'янського домовика, коли комин, за народними уявленнями, став місцем перебування чортів і відьом. Стародавні римляни вшановували Форнакс – богиню домашнього вогнища. У слов'янській міфології аналогічні функції виконував Рарог. У славян постійно перебував у печі, на печі чи за нею пічник
В Україні існував справжній культ печі. І не тільки тому, що в ній варили їжу, пекли хліб, сушили збіжжя, на ній спали, лікували простуди тощо. Піч була глибоким символом рідного вогнища, неперервності роду.
Пов'язаному з піччю вогнищу предки приписували чудодійні сили покровителя роду. Тому піч була тим священним місцем, де жінка народжувала дитину.
Водночас піч – обитель старших членів родини. За повір'ям, піч може взяти хвору дитину і повернути її здоровою.
М.Коцюбинський у повісті «На піч» описує давній звичай, коли вогнище стало на захист честі дівчини, кинутої хлопцем, який обіцяв одружитися з нею. Вона таємно проникла в хату свого обранця, а потім в усіх на очах сіла на піч. У такому разі ні хлопець, ні його батьки не могли відмовити у весіллі. Про обряд очищенням вогнем згадує і М.Гоголь («Вій»): люди, які несли тіло панночки до церкви, прикладали долоні до печі.
Піч була живою покровителькою і членам усякої родини. З великою пошаною наречена вклонялася передньому куту хати, порогу і печі, а потім уже іконам. Відомий обряд, коли засватана дівчина «колупала піч», прохаючи тим самим у домового дозволу на шлюб. Деякі дослідники вважають, що таким чином вона виконувала символічний акт: під нігті потрапляли не просто глина, часточки батьківського домашнього тепла, материнської любові, які дівчина хотіла взяти у дім нареченого.
У деяких регіонах з цією ж метою молода при переході в оселю молодого брала з собою жарини з печі.
Цікаво також, що коли знахарка проводить лікування в хаті, то проказує замовляння лише в баб'ячому кутку, біля печі. Цей куток вважався місцем невістки. Вихід із нього у красний кут (світлицю) був знаковим символом і використовувався у весільному обряді.
Піч була глибоким поетичним символом багатьох народних обрядодій. Підтвердженням єдності сонця і вогнища є випічка в печі короваїв, що за формою нагадували сонце. З нею пов'язані обряди «женити комина» (комин — частина печі), «посвіт» та ін.
Піч часто білили, прикрашали декоративними розписами (Поділля), витинанками (Хмельниччина), розмальовками з паперу (Петриківці). Тобто піч була символом високих естетичних смаків українців. Категорично заборонялося плювати у палаючий вогонь, лаятися біля печі. Піч була оберегом від різної нечисті. Лучину, жаринки, попіл використовували при ворожіннях, лікуванні хворих. На знак пошани до віковічної годувальниці українців на Рівненщині навіть споруджено пам'ятник печі.
У фольклорі, літературі піч символізує святість, неперервність життя народу, світле дитинство, тепло, затишок та ін. За словами В.Земляка, «для справжнього українця піч однаково, що алтар для віруючого».
– Піч у хаті – як мати у сім'ї. От зараз викидають печі з хат, і голо якось у них зразу стає. Ти ж до котла чи газового конвектора не притулишся, не сядеш на нього. А піч тобі всі радикуліти й простуди повилічує, – переконана 62-річна Надія Колісниченко з села Красне Білоцерківського району на Київщині. – І ще: ваш київський хліб хороший і смачний, а з моєї печі, та на дубовому листі – таки добріший.
Українська піч годувала, гріла й лікувала. Спали і на ній, і коло неї - на припічку, лежанці або полу - дошках, приладнаних від печі до стіни. До печі ставилися, як до святині - такого собі хатнього вівтаря. Біля неї не сварилися й не лаялися:
– Сказав би я тобі, дак піч у хаті, – відповідали зазвичай.
Піч колупала дівчина під час сватання - зверталася по опіку до душ померлих предків, бо вони нібито живуть саме там – під піччю. Її сприймали майже як живу. "Піч наша регоче, короваю хоче", - приспівували жінки, саджаючи в неї весільний хліб
Господиня пильнувала, щоб заслінка печі була завжди закритою, - "щоб вороги по селу рота не розкривали". Підбілювала піч щосуботи, а на ніч залишала в ній горнятко з водою й поліно - "щоб печі було що їсти й пити".
Щоб дитина росла здоровою та заможною, її після хрещення клали на піч на кожух. Хворе на рахіт немовля на хлібній лопаті тричі засовували в теплу піч – "перепікали". Бо вірили, що піч і пов'язане з нею начиння не лише забезпечували добробут, а й відводили зло, очищали. Тому, щоб блискавка не запалила хату, в піч кидали освячену вербу. А щоб відвести градову хмару, на двір викидали навхрест рогача й хлібну лопату, що стояли в кутку коло печі.
Раз на рік піч мусила мати відпочинок. Під старий Новий рік, як приготували кутю на Щедрий вечір, у печі цілу добу не готували й не розпалювали. Навіть сидіти на ній не можна було, не те що спати. Бо цієї ночі – між Маланкою й Василем – піч заміж виходить, тож їй буде тяжко танцювати.
|
