Їду електричкою. Навпроти сидять дві дівчини й щось розглядають у телефоні. ”Тобі цей цвєт нравиця?” – запитує одна іншу. ”Я розовий не люблю вопше”, – відповідає та. ”А який ти любиш?” ”Сєрий, синій. Мені мамка сказала, шо на день рождєнія купить нове плаття. Сєре. Якшо зачьоти поздаю”.
Захотілося пересісти. Чесно. Але не було куди. Тому я просто встав і вийшов у тамбур. Але там наштовхнувся на хлопців (мабуть, ”петеушників”), які не кращою мовою, з матюками, розповідали один одному про те, як ”атарвалісь” на день Святого Валентина.
І тут я зрозумів, що нікуди від цієї понівеченої мови не дінуся? Бо так розмовляє майже вся Україна! Русифікована, зневажена, принижена століттями! Сьогодні ж – особливо, бо з усіх екранів українців-манкуртів (манкурт – людина зі стертою історичною пам’яттю, яка стала ідеальним рабом; образ манкурта сформував письменник Чингіз Айтматов, – прим. ред.) посилено обробляють свої та чужі недруги. Адже, позбавивши українців рідної мови, вони легко перетворять нас на осіб без етнічної (національної) культури та національної історичної пам’яті, без релігії та етики й ще ширше – без культурно-цивілізаційної самоідентифікації.
І в цьому особи, що ненавидять усе українське, знаходять, на жаль, потужну підтримку: замість того, наприклад, щоби повернути українцям любов до всього вище перерахованого, наше рідне телебачення проводить на доступних (незакодованих для широкого кола громадян) каналах різноманітні ток-шоу на захист… російської мови. Причому адвокатами чужого для нас язика виступають досить серйозні, добре знані в Україні, розумні люди, які вимагають відновлення російськомовних шкіл (наприклад, у Києві) та визнання російської мови взагалі другою державною.
До чого це може призвести, демонструє сусідня Білорусь. Її мова (прочитав в Інтернеті) вважається сьогодні такою, що зникає. В атласі мов світу експерти ЮНЕСКО віднесли її до vulnerable – вразливої, послабленої, що перебуває в небезпеці. Це – перша з чотирьох стадій на шляху до вимирання. І якщо нічого не робити, білоруська мова, на думку експертів, наступні три стадії пройде дуже швидко.
У такому ж стані в Європі перебуває також ірландська мова, але в цій країні на державному рівні розроблена стратегія її збереження та порятунку. Власне, вона стала занепадати з моменту, коли ірландці запровадили другу державну мову – англійську.
До речі, велику роль у доведенні білоруської мови до стану vulnerable відіграв референдум 1995 року, коли російській мові теж було надано статус державної. Відтак сьогодні в сусідній з нами країні (дані теж узяті з Інтернету, – прим. авт.) немає жодного білоруськомовного вишу, а школи, в яких навчання ведеться національною мовою, можна перерахувати на пальцях.
Ба більше, змусити чиновника спілкуватися з вами білоруською мовою (навіть якщо ви звертаєтеся до нього такою) ви не зможете. Бо закон, згідно з ”підлою обмовкою” – або російською, або білоруською (термін білоруського публіциста Алєся Чайчіца) – дозволяє їм відповідати російською. Через те рідна мова в Білорусі стала такою собі етнографічною фішкою і викладається в деяких школах як ”іноземна”!
Ми теж хочемо цього?! Чи хочемо, щоби всі в Україні говорили так званим суржиком, як ота молодь з електрички? Коли робиш зауваження таким (тактовно, щоб не образити), співбесідник переходить на… російську. Але теж не чисту, бо обидві мови він не вчив як слід і не збирається цього робити надалі.
Я не є противником російської мови: люблю деяких російських поетів, письменників. У молодості навіть вірші писав російською. Допоки не призвали до війська. Там же, у далекій Калінінградській області (колишній Східній Прусії – інакше ми, солдати, її не називали), де солов’їної та милозвучної не було чути зовсім, почав писати вірші українською мовою. Один із таких – ”Моя Вкраїно – я твій син” – навіть поклав на музику й співав у казармі по вечорах однополчанам. І, завважу, пісня подобалася не лише землякам, а й росіянам. Не через те, що була моєю, а саме через свою милозвучність.
Але я не про це. За нинішніх умов російська є однією з шести робочих мов ООН, ЮНЕСКО та інших міжнародних організацій. Нею розмовляють близько 162 мільйонів осіб (дані Вікіпедії на 2014 рік). І не лише в республіках колишнього СРСР, а й у світі. І якщо ви не знаєте англійської, то ви змушені будете розмовляти російською. Там, де її розуміють (на відміну від української, на превеликий жаль). Тому вчити мову, нехай на сьогодні й агресора, усе ж таки варто. Але не завдяки створенню російських шкіл, до чого закликають так звані російськомовні українці, а як іноземну мову. Кому ж цього видасться замало, нехай відвідує факультативні заняття.
До речі, хтось із наших класиків (здається, Леся Українка, але не наполягаю, бо не знайшов підтвердження) сказав, що українську мову слід насаджувати. Цілком згодний з таким твердженням. Особливо сьогодні й особливо дітям, яким жити й будувати нову країну. І ті батьки, які цього не розуміють, завдають величезної шкоди синові чи дочці. Бо, по-перше, вони позбавляють рідні чада, розмовляти чудовою, красивою мовою (ЮНЕСКО оприлюднив рейтинг наймилозвучніших гімнів у світі: наш ”Ще не вмерли України…” переміг серед головних національних пісень 193 країн, передусім, за милозвучність та гарне поєднання музики й тексту), а, по-друге, не знаючи мови, молодь не зможе побудувати в країні кар’єру.
Закінчити ж цей матеріал хочу теж словами класика. На цей раз підтвердженими та дуже влучними: дорога наша Ліна Костенко правильно сказала, що нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову.
Я не хочу, щоби ми, наші діти, правнуки були інвалідами.
Фото: Український інтерес/Владислав Недашківський
|
