 Мої спогади про Михайла Федотовича не є настільки багатими, як у деяких інших колег, котрі з ним спілкувалися значно більше. Проте, звісно, і мені є про що згадати.
Не скажу, що ми з паном Михайлом належали до одного товариства. Багаторічний, з великими перервами, досвід нашого з ним спілкування був різноманітним – від короткотривалих контактів як двох доволі близьких за поглядами людей до затяжних конфліктів. Проте ніколи ні він, ні я не переходили т.зв. червоних ліній, за якими – підлість, наклепи, оббріхування. Те, чим, на жаль, нерідко послуговуються чимало служителів муз.
Прізвище «Слабошпицький» мені було відомим ще зі студентських часів. Тоді, в першій половині 1980-х років, я був постійним передплатником «Літературної України», і саме починав, після юнацького захоплення творами «світової класики» (ось деякі мої тодішні кумири: Хемінгуей, Фолкнер, Драйзер, Фіцджеральд, Флобер, Цвейг…), впритул цікавитися сучасним українським літературним процесом. Неабияку роль у цьому зіграли, думаю, і наші університетські викладачі – Анатолій Погрібний, Юрій Бурляй, Василь Яременко, Павло Федченко, Микола Хмелюк. Мені було нецікаво читати твори українських письменників; обов’язковий класичний «іконостас» ще зі шкільних років не зачіпав ні розуму, ні серця, а тодішні сучасники порівняно з Хемінгуеєм переважно видавалися дрібними й нудними. Про Стуса ми не знали, про Григора Тютюнника після його самогубства ходили стишені розмови, про Маланюка, Осьмачку, Ольжича, Телігу, Донцова якщо й чули, то дуже й дуже віддалено. Зрештою, ті художні твори, що друкувалися, були надійно покриті товстим залізобетонним шаром цензури і самоцензури. А от у власне самій літературній критиці можна було бодай іноді надибати щось, за що чіплялось око. І друкувалися ці твори переважно в «Літературній Україні», хоча й товсті літературні журнали («Вітчизна», «Дніпро», «Жовтень», «Прапор») тоді так само регулярно друкували статті про сучасний літературний процес. І саме на сторінках «Літературної України» я вперше надибав прізвище Михайла Федотовича – як автора однієї з таких статей. Крім Слабошпицького, пам’ятаю прізвища ще кількох авторів, які тоді часто друкувалися в ЛУ: В’ячеслав Брюховецький, Юрій Пригорницький, Юрій Макаров, Михайло Стрельбицький, Микола Рябчук…
Таким – заочним – було моє знайомство з Михайлом Слабошпицьким.
А от безпосередньо мене з ним познайомила вже значно пізніше, здається, в 2000 чи в 2001 році, моя однокурсниця Світлана Короненко, яка тоді працювала в пресслужбі Ліги українських меценатів, виконавчим директором якої був Михайло Федотович. Це була коротка розмова в тодішньому Будинку вчителя на Володимирській після завершення якогось творчого вечора. Я тоді працював головним редактором газети Організації українських націоналістів «Українське слово», однак мої стосунки з деякими особами з оточення шанованого мною голови ОУН Миколи Плав’юка настільки пригнічували мене, що я радий був змінити місце роботи. І Господь, мабуть, почув мої «клопотання». За якийсь час, під час нашої наступної зустрічі, Михайло Федотович сказав, що є ініціатива, на базі одного з існуючих часописів, видання загальноукраїнської суспільно-політичної газети. І що вони, ініціатори, пропонують мені очолити це видання. А поки триватиме підготовка, реєстрація і всі необхідні процедури, то якийсь час я, мовляв, можу попрацювати прессекретарем Володимира Загорія – керівника фармацевтичної фірми «Дарниця», голови Ліги українських меценатів.
Так і сталося. З болем перегорнувши чергову сторінку свого життя, я покинув оунівське середовище і опинився у зовсім новому, мало мені знайомому. Саме тоді мені довелося найчастіше спілкуватися з Михайлом Федотовичем. Фармацевтична тематика була мені доволі далекою, справи з реєстрацією нової газети рухалися чомусь дуже повільно, відтак майже щотижневі зустрічі з Слабошпицьким під час його регулярних приїздів у «Дарницю» були для мене якоюсь віддушиною, в’язали мене зі світом, близьким мені. Я ще тоді дивувався його ерудиції, обізнаності в літературному процесі. Він справді знав і пам’ятав дуже багато. Його розповіді про письменників – як сучасних, так і тих, хто відійшов за межу вічності, — я готовий був слухати годинами. При цьому гострий на язик Михайло Федотович не шкодував окремих колег, у тому числі й класиків, котрі для мене височіли десь далеко в недосяжній бронзі. А, виявляється, вони були живими людьми – з вадами й недоліками простих смертних. Шкодую, що не записував тоді наших розмов – стільки цікавого розказав мені пан Михайло про учасників нашої літературної толоки. Щоправда, думаю, все те є на сторінках його унікального в історії української літератури «дзеркального» багатокнижжя.
Зрештою, нова газета тоді так і не почала виходити, але то вже інша тема.
Проте наші з Слабошпицьким контакти продовжились. Деякий час, після мого звільнення з «Дарниці», я працював у пресслужбі Ліги українських меценатів, під безпосереднім керівництвом Михайла Федотовича. І тоді побачив уже іншого Слабошпицького: чіпкого, доволі жорсткого і вольового керівника, котрий від підлеглого вимагає лише одного: чіткого виконання своїх службових обов’язків. Не знаю, звідки це: чи від особливостей характеру, а чи набуте під час багатьох його поїздок за океан, де, кажуть, виробничий конвеєр потребує слухняних і високопрофесійних виконавців. Крім того, я зрозумів, що Михайло Федотович – людина команди, але команди, створеної ним самим і керованої ним же. Тобто, тут, мабуть, маємо класичний приклад сильної домінантної особистості, яка вимагає від членів команди чіткої злагодженої гри, де в кожного – своя роль і своє місце.
Будучи людиною, схильною до особистісної «творчості» в житті, я дуже швидко відчув дискомфорт і змушений був шукати іншу роботу…
Втім, за якийсь рік – півтора наші з Слабошпицьким шляхи знову перетнулись. До честі пана Михайла (і це ще одна з його чеснот), він був здатен переступати через якісь дрібні непорозуміння чи образи – якщо йшлося про справи більш серйозні. Напровесні 2004 року під час однієї з наших зустрічей він сказав мені, що в газеті «Літературна Україна» є вакансія заступника головного редактора, і, якщо я хочу, то він може головному редактору – Петру Мойсейовичу Перебийносу – рекомендувати мене на цю посаду. Я аж затремтів від хвилювання. «Літературна Україна»! Та це ж була моя улюблена газета зі студентських часів! Це ж рівень! Це ж письменницька газета!.. Звичайно, я погодився. Хоча й мав на той час уже чималий редакторський досвід, однак «Літературна Україна» — це щось особливе. І це було справді так. Працювати «в парі» з головним редактором Петром Перебийносом було дуже комфортно, і я поступово почав освоювати тему письменницького буття…
За час роботи в «Літературній Україні» я доволі рідко контактував з Михайлом Федотовичем, хоча, звичайно, ніколи не забував, що саме він, по суті, привів мене в редакцію цієї газети.
Більш інтенсивним наше спілкування було під час подій 2011 року в Спілці письменників. Не хочу переповідати якихось деталей – це для іншого сюжету. На той час Яворівський набрався гріхів предостатньо, і письменники в переважній більшості ставилися до нього негативно. Проте для його усунення з посади голови НСПУ необхідно було організувати кампанію. На мою думку, режисером цієї кампанії був саме Михайло Федотович. У цьому проявився ще один його талант – організатора, промоутера, медіатора. Лідера. Наскільки я знаю, і Віктора Баранова на найвищий спілчанський пост висував саме Слабошпицький…
Зрештою, як відомо, за результатами двох «турів» письменницького з’їзду в Пущі-Водиці (я був учасником обох) головою НСПУ був обраний Віктор Баранов. Після обрання 30 січня 2012 року на конференції столичних письменників головою Київської письменницької організації я увійшов до складу Секретаріату НСПУ, і тоді почалась нова сторінка нашого спілкування з Михайлом Федотовичем, який тоді став також одним із секретарів НСПУ.
Думаю, не варто тут про це багато розказувати, скажу лиш, що це був не найкращий період наших взаємин з паном Михайлом. Баталії, які розгортались під час засідань Секретаріату – знову ж таки, тема для окремої розмови, але були вони іноді справді дуже гарячими… Тоді для мене відкрилась ще одна якість Слабошпицького – його вміння полемізувати, переконувати, знаходити аргументи. Ну, звичайно ж, і бійцівські якості…
Не скажу, що ми стали ворогами, однак жорсткими опонентами – це так.
Наші стосунки загострилися ще більше під час підготовки до письменницького з’їзду, який відбувся 29 листопада 2014 року і на якому мене було обрано головою НСПУ. Михайло Федотович, наскільки я розумію, не мав реального фаворита, здатного перемогти, однак і мене, зрозуміло, не підтримував.
Наступних чотири роки наші з паном Михайлом шляхи практично не перетиналися. Проте і особливої ворожнечі як такої не пригадую. Тоді довкола Спілки точилися скандали, спровоковані групою «небайдужих» з числа окремих спілчанських секретарів, підтримуваних зовнішніми впливовими силами, зацікавленими в «прихватизації» Спілки. Слабошпицький в цьому участі не брав і, більше того, наскільки я знаю, доволі критично ставився до заколотників. (Пізніше, на з’їзді 29 листопада 2018 року, він назве їх «літературною шпаною»).
Відчуваючи налаштованість Михайла Федотовича, я по телефону запропонував йому зустрітися, дарма що до цього ми вже років п’ять чи шість взагалі не розмовляли.
Тодішня наша зустріч відбулась ранньої затишної осені 2018 року в скверику біля метро «Золоті ворота». У мене було відчуття, що ми ніби знову розмовляємо в їдальні фармацевтичної фірми «Дарниця», і що не було цих років непорозумінь, сварок, образ… Виявляється, в мене в душі до Михайла Федотовича не залишилось, попри все, якихось бар’єрів чи льоду. Виявляється, всі ці роки, доволі жорсто опонуючи Слабошпицькому, десь у глибині душі я так само його поважав – як сильну, талановиту особистість. Я знову опинився в полоні його харизми, його інтелекту…
Та зустріч зробила нас знову якщо не союзниками, то принаймні зблизила. Я відчув, що при потребі зможу розраховувати на підтримку Михайла Федотовича.
Зрештою, після з’їзду наші контакти тривали, хоча й доволі рідко, переважно принагідно. Пригадую, що Слабошпицький як член Правління НСПУ кілька разів доволі різко виступав на засіданнях Правління – тоді, коли потрібно було давати раду кільком невгамовним скандалістам, котрі закидали Спілку і мене як голову заявами до суду, до поліції, СБУ, прокуратури… Я відчув, наскільки справді пан Михайло вболіває за Спілку, настільки йому болить те, що в ній відбувається, і настільки йому гидко від того, що ці стіни, освячені присутнім тут духом наших славетних класиків, змушені чути такі брудні і спекулятивні репетування і погрози.
При цьому, як мені здається, в останні роки Михайло Федотович дещо дистанціювався від Спілки, і не лише з причини своєї відрази до «літературної шпани». Думаю, йому хотілося передати людям ті знання, які він накопичив упродовж кількох десятиліть своєї активної присутності в літературному процесі і в спілчанському житті; зафіксувати на письмі ту нерідко безцінну інформацію, якою володів, — щоб це залишилось в історії літератури. Всі ці роки, наскільки я розумію, він активно писав свої «Дзеркала» — так, ніби відчував, що час збігає, і треба встигнути поставити останню крапку. Здогадуюсь, що він не встиг написати все, що хотів. Але написав дуже багато. Скажу чесно: я не впорався з часом, щоб повністю прочитати його останнє «чотирикнижжя», але навіть з того, що прочитав, можу сказати, що це – вражаюча праця. Величезний обсяг інформації, сотні імен, детальний аналіз окремих сторінок історії нашого літературного процесу, характеристика багатьох творів, особисті спостереження з життя наших класиків, з життя багатьох письменників, з якими перетиналися дороги Михайла Федотовича… Тисячі сторінок…. Все це зробила одна людина. Здогадуюсь, що значний обсяг текстів у цих книжках був написаний впродовж кількох десятиліть: пан Михайло, як людина дуже неледача, не лінувався вести нотатки з приводу різних літературних подій, буквально на коліні записував свої враження і спостереження… А коли прийшов час, йому залишались тільки все оформити належним чином, зшити і огранити… Пригадую, що якось під час однієї з наших розмов він захоплювався шаленою працездатністю Павла Загребельного і казав, що Павло Архипович у цьому – для нього приклад…
Звичайно, написане мною – далеко не все, що я міг би згадати про Михайла Слабошпицького як про особистість, письменника, лідера. Не маю сумніву, що колеги скажуть і про інші його заслуги: і як про автора талановитих творів для дітей, творів про видатних українців, розкиданих по світах у вихорі двадцятого століття… Розкажуть про його подвижницьку багаторічну працю у мовному конкурсі імені Петра Яцика… Про підтримку різних суспільно важливих проектів Лігою українських меценатів… Про започатковане ним видавництво «Ярославів вал»… Про його численні «марафони» в ефірі українського радіо… Про його виступи як громадського діяча, одного з лідерів громадської думки, на підтримку української культури…
Інші розкажуть про це. Я ж намагався поділитися своїми особистими спогадами про цю незвичайну, неординарну, талановиту людину. Тим, що «записано в книгу життя». Михайло Слабошпицький жив яскраво і залишив по собі добру пам’ять у серцях тих, хто його знав і хто цінує справжні людські чесноти.
Михайло Сидоржевський
“Українська літературна газета”, ч. 14 (332), 22 липня 2022
(для книжки спогадів про М.Ф. Слабошпицького, яку нині впорядковує Світлана Короненко)
|
