|
49-річний військовослужбовець Олександр Зіняк із позивним "Лис" поєднує службу із написанням віршів та прози. Родом із Рівненщини, понад 26 років мешкає на Волині, а нині служить на Сумщині. І саме цей регіон став частиною його творчості. Як вдається поєднувати бойові будні з поезією, Олександр розповів кореспондентам Суспільного Суми.
"На Сумщині люди стали інакшими – стриманими, розважливими. У кожному погляді – досвід, у кожному кроці – точність. Бо помилка тут – це не червона ручка в зошиті, це обстріл. І все ж вони не виїжджають", – це уривок з прозового твору “Сумщина. Тримати землю, коли небо вороже” у виконанні автора Олександра Зіняка. Він – військовослужбовець і нині служить на Сумському напрямку.
"Військову форму вдягнув не через романтику": історія письменника, який поєднує службу і творчість
"Сумщина стала для мене практично другою домівкою. Це місто і область близькі моєму серцю. Я пишу прозу про неї, бо фактично відчуваю її біль, її силу, її мовчазну гідність. Це не просто регіон. Це – символ впертості", – сказав Олександр Зіняк.
Олександр розповідає, що створив понад сотню віршів та стільки ж прозових творів.
"Це моя зброя, моя ідентичність, мій фронт. Я писав ще з дитинства — друкувався в газетах, навіть у літературних. Але по-справжньому почав писати під час війни — на військову тематику, про наболіле, про Сумщину, про реальні події, які тут відбуваються".
"Військову форму вдягнув не через романтику": історія письменника, який поєднує службу і творчість.
До лав Збройних сил України Олександр Зіняк приєднався в 1994 році.
"Військову форму одягнув не через романтику, а тому, що хотів сам чогось досягти в житті. Мій дід, Корф Микола, був військовим, тож я фактично пішов його шляхом. Спочатку – навчальний центр у Десні, потім школа прапорщиків у Бердичеві. Пізніше служив на посаді командира зенітно-ракетного взводу та командира взводу підвозу боєприпасів. Служив і на західному кордоні".
Чоловік пригадує свій перший бойовий досвід під час повномасштабної війни.
"Спочатку я воював на Ямпільському напрямку – це Донеччина. І Серебрянський ліс. Спочатку була тиша перед боєм, яка дуже насторожувала, а потім – хаос і раптове усвідомлення, що ти вже на війні. Перший загиблий у моєму взводі з’явився через 40 хвилин після початку бою – тоді я був командиром.
Ворог не питає, чи ти втомився, чи готовий. На початку ми часто були не лише без чітких команд, а й без елементарних умов, без належної взаємодії між підрозділами. Але трималися, бо не мали права не триматися", – розповів військовий.
Попри втому, втрати й біль, говорить Олександр, вірить у перемогу і має мрію.
"Мрію, щоб закінчилася війна. Дійти до перемоги. Після перемоги хочу відкрити власний приватний кабінет психолога. Також прагну працювати з військовослужбовцями та членами їхніх родин. Мрію бути зі своєю дружиною, обійняти своїх онуків і доньок. Ось такі в мене бажання".
| 
