Чи слід відділяти мистецтво, створене ветеранами, як окрему територію, чи це не зовсім конструктивно, передусім щодо самих ветеранів? Таке запитання письменник та інтерв'юер Сергій Жадан ставить художниці Жанні Кадировій. Інтерв'ю опублікували якраз під час нашої роботи над цим текстом, який ставить ідентичне питання.
Розділення на ветеранське і неветеранське мистецтво загалом є недоцільним, відповідає Жанна Кадирова, але на певному етапі ветеранам таки треба дати видимість. Утім, якщо на початках окремі стенди на фестивалях проявляють їхній голос, то далі вони можуть створювати умовне гетто, як каже Сергій Жадан.
Зараз книжки ветеранів продаються, вистави за їхньої участі показують на театральних сценах (хоч і не завжди на великих). Попри це часом виникає відчуття, що для частини суспільства мистецтво, створене ветеранами, залишається відокремленим і ніби існує під окремою плашкою.
Суспільне Культура запитало у ветеранів — культурних діячів, чи відчувають вони, що їхня творчість — частина загального ринку, і які бар'єри ринку бачать. Також ми поцікавилися у культурних менеджерів, видавців та дослідників, які працюють із ветеранською спільнотою, чи перебуває мистецтво, створене ветеранами, в штучній ізоляції; чи потрібен окремий термін для того, щоби називати таке мистецтво, й чи сформувався для нього вже певний канон.
Ми ставимо на меті почати дискусію на важливу тему, оскільки одним матеріалом неможливо вичерпно окреслити це питання.
Назар Павлик,
актор, режисер, ветеран, саундпродюсер, культурний менеджер
Мистецтво як територія соціальних мостів, а не відокремлень
Саме формулювання «ветеранське мистецтво» вже накидає певний ярлик на творчість художника. Всі ми передусім люди: хтось був митцем до того, як вирішив долучитися до війська, а для когось служба чи повернення стали поштовхом для творчості. Для більшості життя розділилось на до і після. І, звісно, відчувається певна сепарованість між спільнотами ветеранів та цивільних. Якщо говорити про мистецтво загалом, то воно би мало ставати територією соціальних мостів, а не територією відокремлень ветеранської спільноти. Інше питання в тому, як це втілити на практиці.
Розділяти мистецтво й практики відновлення
Варто розділяти мистецтво та творчі практики відновлення, які зараз широко використовуються як частина реабілітації. При цьому творчі практики відновлення можуть стати відправною точкою для становлення митця.
Підкреслити статус ветерана, але не вішати ярлик «ветеранського мистецтва»
Як не дивно, я не хотів би, щоб будь-яку мою творчість автоматично називали «ветеранським мистецтвом», бо виникає дивне відчуття, що приставка «ветеранський» буцімто передбачає якусь поблажку до рівня мистецького твору.
Коли говорять про мене як людину, мені важливо, щоби прозвучав мій статус ветерана. Натомість коли йде мова про створений мною твір мистецтва, мені б не хотілось, щоб на нього вішали ярлик «ветеранський».
Наприклад, якщо говорити про мою виставу «Маленький принц» у Першому театрі Львова, то вона не потребує жодної приставки «ветеранська». А якщо говорити про збірку ветеранських новел Voices of Defenders, то тут приставка «ветеранських» є потрібною і навіть необхідною.
Конкурентне мистецтво незалежно від статусу
На мою думку, інституціям необхідно створювати можливості для людей, які пройшли війну, щоби вони відновлювали й розвивали в собі творчий потенціал. Я радий, що ми можемо бачити подібні ініціативи просто зараз, але їх має бути більше. У довгостроковій перспективі це має народжувати митців, які зможуть творити конкурентне мистецтво незалежно від статусу й без жодних приставок чи поблажок до їхніх творів.
Альона Каравай,
культурна менеджерка, кураторка сучасного мистецтва, співзасновниця агенції Proto Produkciia, ГО «Інша освіта» і галереї «Асортиментна кімната» в Івано-Франківську
Працюють із ветеранами із 2017–2018 років, тобто фактично від початку заснування. Стипендійну програму для ветеранів «Вільно» запустили в серпні 2024 року, але планувати почали на рік раніше: було важливо знайти фінансування за кордоном, щоби не конкурувати за ресурси всередині України.
Ветерани як заручники однієї ролі
Для того щоб вивести тему з нішевої до мейнстримової, треба зусилля та час. Я добре памʼятаю, як іноземні фонди з острахом в очах реагували на слова «ветеранка» чи «ветеран». Вони намагались дипломатично замаскувати цю реакцію, але вона була очевидна. Майже рік у нас пішов на те, аби не просто переконати закордонних партнерів спробувати підтримати ветеранську мистецьку стипендію в пілотному форматі, але й опинитись в тій точці, де вони самі комунікують цю програму як одну зі своїх візитівок.
Наразі ветеранські мистецькі ініціативи дійсно радше перебувають в штучній ізоляції. Принаймні ті військові та ветеранки й ветерани, з якими ми працюємо, теж говорять про це, а я орієнтуюсь на їхню думку.
Мені одразу згадалась історія, яка трапилась з одним зі стипендіатів «Вільно», коли він після служби повернувся актором у свій театр. Йому одразу, без паузи та без діалогу, почали пропонувати ролі військових. Зокрема, запропонували зіграти сепаратиста під час АТО.
Долучати до проєктів не лише ветеранів, але й чинних військовослужбовців й усіх, хто в «сірих зонах реабілітацій і завислих статусів»
Як це змінювати? Ми пробуємо це робити, працюючи із програмами, в яких військові та ветерани є однією з (основних) залучених груп, але не єдиною. Для прикладу, ми відкрили «Вільно» також для чинних військових — митців та для всіх, хто в сірих зонах реабілітацій та завислих статусів.
Не обійшлося без конфлікту з політиками окремих донорів. Але все вийшло, і програмі це пішло на користь: є ширший мікс досвідів, є більш сталі кола підтримки, є цікавіші та більш неочевидні мистецькі кооперації. Наприклад, у 2024–2025 роках «Асортиментна кімната» робила програму «Чи співають жаби в стінах?», яку курувала Оля Поляк. Програма була націлена на мистецькі діалоги між військовими та цивільними митцями.
Також уже три роки я працюю над програмою «Розсіяне засіяне», яка обʼєднує митців, які залишились в Україні, та митців, які перебувають за кордоном. До цієї програми долучені як чинні військовослужбовці, так і ветерани. Ми створили вже перші мистецькі продукти, як-от спільна робота Павла Ковача та Данила Ковача, про яку вони вже розповідали Суспільне Культура.
Травмоінформований підхід
Як на мене, інституції мають насамперед бачити живу людину та бути чутливими до травматичних досвідів — не лише військових, але й інших. Одним зі способів реалізації такої чутливості є травмоінформований підхід в мистецтві, над популяризацією та навчанням якого зараз працюють кілька організацій, серед них — Art Therapy Force.
Коли нам вдається зустрітися як людям, а не як ярликам («ветеран», «переселенець», «феміністка»), то багато неможливих чи складних речей стають можливими.
Термін уже існує: що з ним не так
«Ветеранська література» вже є сталим фаховим терміном, а «ветеранське мистецтво» впевнено входить у вжиток. Цікаво, що ветеранська термінологія охоплює також мистецтво чинних військових — Артем Чех служить, Віталій Запека служить. Олена Апчел також служить і, сподіваюсь, колись вона напише (чи допише) пʼєсу про все це. Тобто ми не говоримо про «військове мистецтво» чи «мистецтво військових», а саме про «ветеранське мистецтво», ніби для всіх авторів та авторок їхня служба закінчилась, і ніби війна закінчилася для всіх нас. Але це не так.
Чи доцільний окремий термін? Можна спробувати подивитись на історію поняття «жіноче мистецтво». Це визначення було та є дуже помічним з боку дослідження та посилення голосу певної групи. Водночас цей термін критикують за те, що він є геттоїзуючим, есенціалістським і таким, що штучно відокремлює творчість мисткинь від загального контексту — мовляв, як жінка ти можеш створювати лише те, що описано в книжках як «жіноче мистецтво».
Виходить, усе, що виходить з-під пера ветерана чи ветеранки, є «ветеранською літературою». Очевидно, що це працює не так: мистецтво створюється не з одного ізольованого досвіду та не з однієї автономної частини ідентичності, а з ситуативного набору кількох, часом суперечливих частинок.
Запитати у митців-ветеранів, як вони самі називають свою практику
Гарна річ у тому, що митці можуть самовизначатись та окреслювати свою практику тим вордингом, що найкраще відповідає їхньому відчуттю та інтересам у певний момент творчості. І це визначення є динамічним та може змінюватися впродовж життя.
Хочу ще раз наголосити, що для об'єднання зусиль, ресурсів та людей термін «ветеранське мистецтво» може бути дуже помічним, але для самого мистецького продукту чи окремих митців воно не завжди є продуктивним — в окремих випадках може надто звужувати.
Ірина Білоцерковська,
директорка видавництва «Білка»
У видавництві «Білка», яке працює близько восьми років, понад половина авторів — військові або ветерани. Видають здебільшого воєнліт, тобто воєнну літературу, або твори, написані військовими та про війну (військові можуть писати не про війну, а також про війну можуть писати цивільні — Ред.).
Я не думаю, що сьогодні є бар'єр небажання видавців працювати з книжками, написаними військовими чи ветеранами. Принаймні наш досвід у видавництві «Білка» доводить протилежне. Найбільша проблема полягає в тому, що багато сильних авторів сьогодні просто не мають можливості писати. Вони воюють і просто не мають сил та часу на творчість, і це велика втрата для сучасної української літератури.
Книжки ветеранів отримують премії
Коли книжки з'являються, вони здатні стати повноцінною частиною літературного процесу. Роман Павла (Паштета) Белянського «Битись не можна відступити» був відзначений спочатку премією «Книга року BBC», а згодом — Національною премією України імені Тараса Шевченка. Це свідчить про те, що книжки військових авторів можуть отримувати найвищу професійну оцінку саме як література.
Нові можливості, які створюють письменники-ветерани
Водночас війна змінює й сам літературний процес. Наприклад, цього року ми видали міжавторську збірку мілітарного горору «Птахи у пітьмі». Для нас це був приклад того, як письменники з військовим досвідом не лише приходять у вже наявні жанри, а й відкривають нові художні можливості для української літератури.
Ще один виклик — читацький попит
Є ще один виклик, про який варто чесно говорити. Як видавці ми дуже поважаємо кожен рукопис, який отримуємо з фронту. Ми розуміємо ціну цих текстів і відповідальність за їхню появу. Але водночас ми працюємо в реальному книжковому ринку, де існує читацький попит. На жаль, він не є безмежним. Тому для нас важливо не лише видати книжку, а й зробити так, щоб вона знайшла свого читача. Саме це, як на мене, сьогодні є одним із найважливіших завдань для ринку.
Купують дебютну книгу, бо автор — військовий, а наступну — бо він письменник
Мені здається, що бажання підтримати військового автора часто справді стає причиною першої покупки, якщо ми говоримо про дебютну книгу. Але воно не може пояснити багаторічний успіх книжки.
Для мене дуже показовий приклад Віталія Запеки. Багато читачів відкрили для себе його роман «Цуцик» саме тому, що хотіли підтримати автора-військового. Але далі вони залишилися вже не через його біографію, а через його творчість, іронічне й упізнаване слово. «Цуцик» витримав численні перевидання, а сам Віталій сьогодні є автором уже восьми книжок, серед яких є й дитячі.
Цього року видавництво «Білка» готує до друку його нову книжку «Про що вони мовчать», присвячену його досвіду служби в піхоті під час повномасштабної війни. І ми вже бачимо, з яким нетерпінням її чекають читачі. Це очікування виникло не лише тому, що автор є військовим, а й тому, що за попередні роки він заслужив довіру своєю літературою.
Для канону ще зарано, але ветерани пишуть бестселери
Чи можемо ми вже говорити про новий літературний канон? Я була б дуже обережною з цим поняттям. Канон не формується за кілька років. Але серед книжок, написаних військовими та ветеранами, вже є автори, яких читачі обирають не через бажання підтримати, а тому що вони стали важливими голосами сучасної української літератури. Без сумніву, «Аркан вовків» Павла Деревʼянка став справжнім бестселером для поціновувачів темного фентезі й, гадаю, залишиться ним на багато років.
Валерій Пузік, військовослужбовець, письменник, режисер, сценарист, драматург, художник
Ветеранський досвід визначає оптику, а не перелік тем
Я не зовсім сприймаю ветеранське мистецтво як окремий жанр. Ветеран може бути письменником, драматургом, режисером, актором, художником. І його робота може бути про війну, а може взагалі не стосуватися війни. Ветеранський досвід впливає на оптику автора, але не повинен визначати весь перелік тем, із якими він працює.
Рамка, яка допомагає на певному етапі, а потім може обмежувати
Певне відокремлення ветеранів, безумовно, залишається. Часто ветеранський твір спочатку розглядають не як книжку, виставу чи мистецьку роботу, а як свідчення, терапію або соціальну ініціативу. Це може допомогти на першому етапі, але далі ця рамка може почати обмежувати. Від ветерана очікують, що він говоритиме тільки про фронт.
Довготривала робота замість разових ініціатив
Передусім потрібна не тільки підтримка окремих проєктів, а довготривала робота з авторами. Недостатньо один раз запросити ветерана на фестиваль, видати тематичну антологію чи поставити виставу до пам'ятної дати.
Важливо, щоб інституції не знижували професійних вимог до ветеранських робіт, але водночас розуміли нерівність умов. Людина може писати текст між ротаціями, проходити реабілітацію, повертатися до цивільного життя або знову йти на службу. Тому потрібні не поблажливість і не декоративне представництво, а умови, в яких автор може розвиватися професійно. Також важливо, щоб видавництва й театри не шукали у ветеранах лише «автентичні історії з фронту».
На мою думку, внесок ветеранів потрібно підкреслювати через авторство, професійну присутність і вплив на культурне поле, а не через постійну героїзацію чи жалість. Найкращий результат — коли глядач або читач приходить не «підтримати ветерана», а побачити сильну виставу чи прочитати добру книжку. А вже потім розуміє, що досвід автора відкрив для української культури нову мову й новий спосіб говорити про сучасність.
Світлана Федєшова,
акторка, режисерка, зокрема Театру Незламних, а також дружина військовослужбовця
Не лише питання норми, але й питання цінностей
У виставі «Директор ліфта» від «Театру незламних» (частина екосистеми реабілітаційного центру Unbroken у Львові — Ред.) моєю ціллю було не лише допомогти ветеранам у реабілітації: цікавила якісна сценічна історія, яка увійшла би в репертуар професійного театру.
Перший театр уже не вперше залучає ветеранів — наприклад, у виставі «Котигорошко» є різні люди з різним бекграундом (у виставі грають ветерани, члени родин захисників Маріуполя, а також професійні актори — Ред.).
Так роблять й інші театри. Наприклад, Львівський театр імені Курбаса, у репертуарі якого є вистава Олега Онещака «Сам на сам». Це не лише питання норми, але й питання цінностей. Глядачі приходять, купують квитки, тож, мені здається, мистецтво ветеранів відокремлюють уже менше.
Не драмгурток аматорів, але й не репертуарний театр
Мені перестає бути цікавий театр заради театру, мистецтво заради мистецтва. Мене цікавлять речі, які резонують із сучасними реаліями. У виставі «Пенелопея» грають акторки різних театрів, які в реальному житті є дружинами або партнерками військових. Вони ніби зшивають прірву в розумінні ідентичності дружини військовослужбовця. Щоразу після вистави ми залишаємося на розмову з глядачами, й це також зближує.
Загалом я відчуваю, що наші з командами вистави є частиною загального культурного ринку на рівних правах. Не має такого, що ми просто драмгурток аматорів, є зацікавлення від інституцій. Зрозуміло, що такі вистави мають інший формат, це скоріше проєктна діяльність. У таких виставах не грають дипломовані актори, але я проводжу тренінги та акторські практики й бачу їхній вплив. Працюючи з ветеранами, я бачу передусім людину на сцені. Цього часом бракує в роботі з професійними акторами.
Іноді мистецтво — просто бути собою на сцені
Інколи не треба вистрибувати зі штанів, достатньо просто бути на сцені. Бути тим, ким ти є, розуміти, про що ти говориш. Бо трапляються проєкти, де люди, здається, не зовсім це розуміють, що вони роблять, хоч і позиціюють своє мистецтво як чесне. Я зараз про проєкт «Непрочитані».
Мені хотілося б, щоби глядачі сприймали вистави, де беруть участь ветерани, як хороші та якісні історії. Врешті, будь-яку виставу можна зробити погано чи якісно, хоч це теж питання відносне.
Звісно, фінансова підтримка також важлива: часто гранти виграти нелегко або вони обходять автентичні проєкти, в основі яких лежить справжній досвід. Це лотерея, і я це пройшла з усіма проєктами. Попри це можливості таки існують.
Аліна Сарнацька,
драматургиня, ветеранка, волонтерка
Статус ветерана — не привілей для постановки
Я відчуваю, що моя творчість — частина загального культурного ринку. Коли я почала писати п'єси, то отримала надзвичайно велику протекцію і допомогу. Мені й зараз допомагають багато українських драматургинь і драматургів. Я доволі швидко отримала вистави й контракти з театрами — наприклад, цієї зими буде багато класних подій. Але, можливо, мене підтримують не тому, що я ветеранка, а тому, що подобаються мої тексти.
Статус ветерана — не привілей для постановки. Коли я виграла в драматургічних конкурсах із двома п'єсами про війну, то зрозуміла, що на мені ніби клеймо «ветеранка, яка написала про війну». А коли наступного року я увійшла в шортліст конкурсу з п'єсою не про війну, то почула щось на кшталт: «О, Сарнацька вирвалася з гетто».
На обговоренні моєї п'єси у Львові одна людина запитала в мене, чи не хочу я писати щось таке, щоби мене всі театри хотіли ставити, а не брали за квотою для ветеранів. Але я вчилася писати двадцять років і я непогано пишу. Я пишу свої тексти не в межах «терапії для ветеранів» чи «психологічної адаптації». Я їх пишу, бо я письменниця. Щоби мистецтво, створене ветеранами, не відокремлювали, воно має бути якісним культурним продуктом.
П'єси людей можуть ставити тому, що вони драматурги, і тому, що вони ветерани. Це два різні процеси. У Театрі ветеранів ми намагаємося робити друге, а не перше. Наша мета — дати нову професію ветеранам і створити мережу їхньої підтримки.
Одну п'єсу може написати кожен ветеран. Для країни важливо, щоби ветерани розвивалися як письменники, і щоби ми мали пул текстів про війну. Може, деякі з них і не стануть самостійними творами, але на цю добірку можуть спиратися наступні покоління, коли писатимуть тексти про війну.
Коли підтримка ветеранських проєктів стає маніпуляцією
На жаль, деякі люди паразитують на ветеранах, особливо на тих, хто має важкі поранення, бо їх, умовно, «легше продати». Їх переконують у тому, що вони митці, й ці ветерани кілька місяців чи років живуть в ілюзії, що вони мають прогрес у той час, коли їх використовують як фрик-шоу. Поступово ветерани стикаються із тим, що їхні роботи не купують. Вони не стали художниками. Найстрашніше — що при цьому ветерани не отримують впізнаваність, гроші та ресурси. Всі переваги отримує той, хто все це організував.
На мою думку, проєкт, який працює із досвідом ветеранів, має виконувати такі етичні вимоги: надавати ветеранам ресурс, якого вони раніше не мали; не забирати натомість ресурс ветеранів безкоштовно задля отримання вигоди, матеріальної чи ні; привертати увагу передусім до ветеранів, а не до «добрих волонтерів»; розв'язувати реальні проблеми ветеранів або суспільства, а самих ветеранів максимально залучати до створення і керування процесами на всіх етапах.
Олена Апчел, військовослужбовиця, драматургиня, режисерка, перформерка, культурна амбасадорка, волонтерка, мислителька
Не функція, а рівний
Мені здається, що головний бар'єр — це звичка інституцій дивитися на ветеранів як на об'єкти реінтеграції або вразливу групу, а не як на носіїв та носійок нового досвіду, знання та інтелектуальної сили. Суспільству й культурному ринку досі зручніше сприймати ветеранку чи ветерана як функцію (того або ту, хто захистили) або як людину з травмою, яку треба адаптувати. Натомість набагато складніше побачити в ньому чи в ній рівного конкурента, авторку або авторитетного критика.
Плутанина у категоріях
Також майже відсутнє розуміння різних потреб, процесів і можливостей, які є у чинних військовослужбовців та військовослужбовиць, ветеранів та ветеранок. Часто інституції всіх людей з військовим досвідом зводять в одну категорію — ветерани.
Не застрягати в терміні
Окремий термін чи окрема полиця в книгарні — це завжди двосічний інструмент. На перших етапах маркування «ветеранське мистецтво» допомагало зробити цей досвід видимим і дати йому первинне визнання. Але якщо ми застрягаємо в цьому терміні, він може перетворюється на інструмент глорифікації або жалісливої сегрегації.
Коли мистецтво маркують як особливий проєкт, від нього несвідомо знімають фахову вимогливість, перетворюючи його на об'єкт терапії або поблажливості. Це знижує суб'єктність самого автора. Мистецтво, створене ветеранами та ветеранками, не потребує знижок чи поблажок. Воно має говорити із загальним ринком і глядачем на рівних — за законами сенсів та естетики, а не за законами пільги чи гетто «соціальної терапії».
Не закрита ніша, а досвід, який змінює архітектуру культури
Мені здається, інституції мають зробити декілька кроків: перейти від геттоїзації та разових акцій солідарності до системного включення, набути додаткового знання про свої Сили оборони, почати системну самоосвітню роботу травмоорієнтованої комунікації, інфраструктури турботи та суб'єктного сприйняття. Це означає, що п'єси, книги, вистави, картини мусять бути в загальній програмі поруч із будь-якими іншими авторами та авторками.
Інтеграція відбувається не тоді, коли для тебе створили закриту нішу, а тоді, коли твій досвід змінює загальну архітектуру культури. А він, безперечно, змінює.
Канон змінюється не через «воєнний жанр», а через нову норму чесності
Новий канон формується не через виникнення «окремої воєнної теми», а через тотальну зміну оптики. Це канон, де зникає довоєнний привілей бути відстороненим спостерігачем. Драматургія і мистецтво, народжені у війні, приносять граничну точність відчуття тіла, часу, вразливості та ціни слова.
Канон змінюється тому, що люди, які пройшли цей досвід, принесли в культуру нову оптику. Це не про створення «воєнного жанру», це про нову норму чесності для всієї української культури. І ця норма залишиться з нами. Бо війна не подія і не тема. Це вже частина нашої ідентичності.
Саша Довжик,
дослідниця культури, письменниця, директорка Інституту документування і взаємодії INDEX
INDEX — культурно-дослідницька інституція у Львові, яка документує українські досвіди російського вторгнення і сприяє міжнародній інтелектуальній взаємодії за допомогою стипендій та резиденцій для дослідників і дослідниць, культурних діячок і діячів з України та з-за кордону. Інституція почала роботу майже два роки тому, і вже рік має ветеранську програму.
Не переселяти ветеранів на окрему культурну галявину, а змінити оптику
В Україні діє низка ініціатив, які тлумачать участь ветеранів у культурних процесах як арттерапію, спосіб реабілітації чи м'якої інтеграції у (за замовчуванням) цивільну сферу діяльності.
Я вважаю, що наше уявлення про окремі тилові та фронтові, цивільні й військово-ветеранські галявини, на яких відповідні соціальні групи бавляться в культуру, інфантилізує саме поняття культури й зводить її до сервісу, який виконує суспільно корисні функції: розважальні, терапевтичні, виховні, дипломатичні тощо.
Натомість нам варто замислитися про культуру як спосіб організації суспільства; це те, як ми будуємо владні та тілесні відносини, моделі взаємодії з довкіллям, осмислюємо свої досвіди. Тоді ми перестаємо опікуватися ветеранською культурною галявиною і ставимо інше питання — як досвід війни змінює культуру.
У INDEX ми думаємо не про те, як залучити ветеранів до вже наявних культурних практик, а як через їхній досвід переосмислити уявлення про спільноту, відповідальність, свободу, насильство, пам'ять, працю, турботу. Військові та ветерани є не цільовою аудиторією культурних проєктів, а носіями знання і співтворцями нових форм співіснування.
Ми також зверталися по коментар до драматурга і керівника освітньої частини Театру ветеранів Максима Курочкіна, але на момент публікації він не встиг надати відповідь. Коли отримаємо відповідь, то додамо доповнення.
|
