Перенесла́ із тиші в тишу
Я біль, пекучий, мов окріп,
Й перелила́ у глибшу нішу,
На дні сховавши там як слід.
Та все-одно отруйна пара
На волю рветься з глибини
І роз’їдає душу карма,
Не відчуваючи вини.
І спопеляє серце зрада,
А босі ноги колить склом.
Моїм думкам немає ладу,
Мій дух зникає, мов фантом.
Я вже себе не відчуваю,
Я вся, немов суцільний біль.
Любов солодка не буває,
Цей солод – лиш отруйний хміль!
| 
у Вас 
0
