Спогад. Така як є(продовження)

Початок твору 

Тут початок цієї частини

Певно, то нормально для вагітної жінки: думати, переживати, перебирати у шафі речі, готуючи місце для речей дитячих, які подумки акуратно складаєш – сюди пелюшки, отам галиночки, шапочки...   
Кидаєш погляд туди, де стоятиме ліжечко, і вже застеляєш його, кладеш маля, не можеш нарадуватися тому маленькому чуду, тихесенько виходиш із кімнати, щоб ба не розбудить. Отак і проходять дні. І вже не знаєш, як би то загубитись у плинові часу, щоб раптом прокинувшись від несправжнього сну, почути справжній плач немовляти, його сопіння, сонну усмішку побачить, відчути втому недоспаних ночей...Та як би ти не губилася у тому часі, все одно після сьогодні настане лише завтра. Отаким чином я прожила ще тридцять вісім днів, так уже 17 серпня, близько другої години ночі, мені не спиться. Ігор ще звечора поїхав на роботу. Біль то приходить, то минає, певно це воно. Ранком, о п’ятій, я розбудила маму, вона в свою чергу Славу(брат Ігора) який поїхав за мамою моєю у село, і завдяки якому, Ігореві по рації передали, що мене завезли у лікарню, та я була ще дома, коли він приїхав, ні, таке враження, що прилетів. 
Як, ти ще тут? – спитав.
Я усміхнулась, легше стало, коли поруч він, спокійніше. Я бачила його хвилювання, бачила, як охоче та нетерпляче він мене відпускав. Його стан описати не можу, водночас зібрана, і зовсім неврівноважена людина. Ми під’їхали до лікарні. Страх охопив мене, пройняв душу аж до самої глибини. Минуло хвилин тридцять, як я вже підіймалася на четвертий поверх у пологове відділення, а він залишився внизу. І якось склалося так, що ми не встигли поглянути один одному у очі, він не встиг пригорнути мене, поцілувати... Пам’ятаю, мене завели в пологову залу, щоб лікар оглянув. Лежу на столі, а поруч, на другому, щойно народивша жінка, і дитинка кричить. Так захотілось бути на її місці, здалась вона мені такою гарною тоді – геть розтрепане волосся, спітніла, ледь жива, але надзвичайно сильна морально, бо ту силу їй надавало народжене нею дитя. Так гарно, так мило. Так мило, так гарно, що аж моторошно стало, бо перш за все, я бачила її нестерпний біль, бачила її у муках, чула крик. У мене наче перемкло, здалося, що на мить спинилось дихання, я почала плакати, а з тим й ікати. Мені дали заспокійливе. На той час і Ігор вже піднявся, я вийшла до нього в коридор. Ковтаючи слину і сльози казала собі: мені не страшно, він не повинен знати. Та коли він мене обійняв...
– Забери мене звідси.
Вимовилось саме по собі.
– Я, я...
Не зміг, видно, підібрати слів. І тоді мені стало жаль його, бо йому до болю було жаль мене. Невдовзі він пішов.
З кожною годиною боліло все дужче й дужче, здавалося, уже без тями я повторювала слова молитв, лежачи на лікарняному ліжку. Від болю, болю уже не відчувала, лише чомусь, немов скажене, тіло перекидувалося із боку на бік гримаючи ногами об стінку, я не кричала, але вперто кусала подушку, врешті решт відійшли води. Уже лежачи на столі відчувала, як дитя проситься на світ, небоячися боялась, так я боялась, боялась, що не зможу. Зціпила зуби, віддала силу всю, штовхаючи у світ нове життя – дитятко закричало! Як звільнилось тіло, так звільнилась душа, на мить полетіла до Раю – щаслива, Боже, щасливая я. І саме тоді, в останню мить, закричала, як скажена, що і стало своєрідним звільненням. Потім спитала:
– Хто? Хто?
Лікар усміхнувся.
– Така крикуха як ти.
І нетерпляче, так нетерпляче захотілось подзвонити додому.
– Подзвоніть, будь ласка, на...
– От скінчаться пологи і тоді.
Перебила мене акушерка. Я думала це уже все, та ще декілька хвилин мені накладали шви, на що вкрай не вистачало терпіння, так, наче тому болю немає кінця. Та коли глянула у бік – таке крихітне, таке...Пригадались слова однієї розумної жінки: “Думай лише про те, що ти приведеш у світ нове життя.” І ось воно – нове життя, бо я наче сама народилася заново – там у куточку, на столі, лежить щастя, моє щастя, наше. На каталці мене підвезли до телефону, набрали номер, гудок.
– Так.
– Я народила, я народила дівчинку, Ігор.
Трохи по тому він приїхав, взяв за руку, поцілував, поглядом обійняв доцю, яку йому показали щойно зваживши. Боже, я щаслива, щасливая я.
Кожен раз, коли мені її приносили, певно від щастя не могла втримати сльози. Ото покладуть біля мене на ліжко, дивлюся, дивлюсь на те маленьке личко, гладжу, схилюся над нею, цілую, тихесенько плачу. І в світі втіхи кращої аніж вона не має, за минаючим болем. Лише часом пожалію себе, притулюся до нього, він пригорне промовляючи – забуть, забуть як страшний сон. А мені так і кортить на весь світ загорлати болем, загорлати муками.
Минає час, 1 листопада, година ще не пізня – опів на восьму. Колишу її, вона дивиться на мене чорними очицями, не спить, час від часу усміхнеться, промовить своє: агу, е-е-е... І так радо на душі, кожен день, кожна мить то є щастя, оте маленьке щастя.
От певно і все, бо дні проходять, наша доця росте. Інколи, з її маленьких вуст, окрім якихось примітивних звуків, крику вирветься: б-б-у, м-а-а, да-я-й-й – щось уже схоже на слова. Не плаче, як зовсім маленькою, не даючи спати півночі, а то й цілу. Вже сидить, спати любить надворі, любить ласку, а надто любить, коли тато бере її на руки і підкидує вгору, тоді вона відкриває ротика і в кімнаті лунає дитячий сміх. Зубків ще не має, але вже їсть картопляне п’юре, терте яблучко, манну кашу... Така собі, майже шестимісячна, людина, Пампушка – називає її Ігор, або Киця, звуть Вікторія...  

Це було так давно і зовсім недавно… Виявляється, що читати власні спогади так приємно. Я оглянулася аби віднайти ті надуті рожеві щоки маленької Пампушки. Виросла, наше Сонечко підросло і гріє своїми дитячими промінцями батьківську душу. Ось заснули разом у спальні на нашому ліжку. Біляві пасма обмотали її шийку і вкрили тендітну спинку, до якої Ігор притулив голову обійнявши однією рукою своє дитя. Я проковтнула чергову сльозину і так захотілось до них… до них під ту теплу родинну ковдру, яка зігріває несамовитим почуттям Щастя. Тай вже третя година ночі. Моя Ручка просить мене трішки поспати. Тому я йду. А ти… а ти лишайся тут. Люблю, коли дивишся на мене, як я сплю. 
Цієї ночі ми спали утрьох.

Розпочинався звичайний весняний день. Сонце скупо заглянуло у вікно кімнати, і темно-коричневі штори стали райдужно ловити маленькі та великі промені, що часом, блищали так, аж сліпило очі. Я прокинулась, одягла халата і побігла до ванної кімнати. В хаті тримався легкий, весняний холод після кількаденного дощу, тож моє тіло зябко ворушилося у напрямку до спальні де стояло велике просторе ліжко, а в тому ліжку ще спав він. 
Тоді Пампушка відкрила оченята, похлопала чорними віями і ліниво піднялася з ліжка. Обійняла мене, як завжди і ми стали вмиватися, одягатися. Не снідали, окрім того, що випили фруктового, запашно-смачного чаю. А вже тоді я відправила її поцілунками до школи з сусідськими дітлахами та двоєрідним братиком Славчиком, тут поряд кілька хвилин непоспішної ходи. Подивилася їм у слід і забігла до теплої хати.
 Знову залізла під ковдру, притуляючись якомога ближче до його, здавалося, гарячого тіла. Він був напівголим, тому кожен дотик ніс массу почуттів, почуттів, які тримали в собі енергію, жагу... А стриманість давала певний заряд, заряд невимовної, шаленої любові. Як же я його люблю – подумала. Як приємно відчувати його тіло – продовжила думку. І з цієї фрази на мою свідомість посипалася купа думок. Чому двом людям приємно бути поруч один одного: просто сидіти, триматися за руки?... Це фізичний потяг до близкості, що закладена в природі, як певна дія організму, спрямована до якої небуть цілі – розмножуватися? Можливо. Цілком можливо у тваринному світі. А у людей? А у людей вроджені ті самі тваринні інстинкти, що передалися генами від предків до нащадків, з єдиною різницею – почуття. Отже, саме почуття надають змогу називатися людиною. Відчувати, походить від слова – чути, чути не слухом, бо тоді ми вимовляли б – відслухати. Якщо не слухом, тоді, чим? Колись, була думка, що душа то є кров, бо коли припиняється кровообіг, організм помирає. А може, душа то є серце, мозок... Та органи без яких організм втрачає життєздатність не є душею, це хибна думка. На протязі століть людина зрозуміла дану істину, але не припинила пошуки душі. То мабуть, чути від душі – відчувати, від того непізнаного, непобаченого, невловимого, що несе загадку емоцій. А якщо це якісь імпульси, що передаються нервовою системою, то все просто і легко. Чи може мозок нести інформацію коду так званої душі? Можливо, душа то є певний вірус – інородний ген, що на протязі життя розмножується, подібно до ракових клітин. І якщо створити лабораторію, де можна відлучити ген душі від організму, що собою представлятиме життєздатне тіло? А навіщо створювати штучну лабораторію, коли є природна. Процес, що у ній досліджують – смерть. Але у матеріальному світі він не є зворотнім, і саме ця неповоротність несе загадку, що називається – душа. Та будь-яка реакція переходить у щось, в даному випадку, душа – у Вічність. Значить, духовний простір існує, і той простір є Всесвітом, складові якого позитивні та негативні емоції. Та чи можна виміряти масу душі, або об’єм? Мабуть, так виник такий термін, як великодушність. Зрештою, душа це єдиний вірус, який в людському організмі має здатність самознищуватися. Тоді людина хворіє душею... 
  – Ти де? Ти далеко-далеко, - почувся його голос перебивши думку.
  – Що?
Несподіванно спитала я.
  – Кажу, опустися на Землю.
  – Ага. Зараз.
  Пройшло кілька хвилин, як я отямилася, наче, заново прокинулась від його пестощів, поцілунків. Зараз мене вже не хвилювали думки, природа відчуттів, мене взагалі, нічого не хвилювало... Просто хотілося... хотілося поринути у світ нами створених емоцій, відчуттів, називайте як завгодно, а я назву – ЛЮБОВ. Кохання посіялося у просторі кімнати, уже не перший раз, уже не перший рік, так, наче, сонечко сіє промені – теплі, ніжні...навіть, дзвінкі. Гомін тих дзвоників калататиме в наших серцях аж до скону. А вже тоді перейде у Вічність.  
  – Ти зараз йдеш?
Спитала у нього.
  – Так.
– Куди?
– Треба кілька комп’ютерів глянути…
– Один?
– З Тиберієм.
– А коли повернешся?
– Через кілька годин. Ти як маленька, ну, як Віка все випитуєш. 
– А хіба не можна?
– Звісно, що можна, Дитинко.
Відповів і усміхнувся. Часто так мене називає. Мені приємно. Річ не у віковій різниці між нами, річ у мені. Коли приїхав Тиберій кава, чай та бутерброди були готовими. Вони по звичці наїлися сигарет, запили чорною кавою без цукру і вибігли з хати у розмовах про роботу. Тож, Ігор зачинив двері, почувся скрегіт ключа у замку та тихий гул автомобільного мотору. А я лишилася чекати за зачиненими дверима, які вже через хвилину відчинялися і постать коханого чоловіка квапливо вривалася всередину. А тоді він мене цілує, обіймає і виходить кажучи, зачини будь ласка двері. Ось така маленька жіноча хитрість – я не люблю залишатися зачинена за дверима з того боку і чекати, а люблю бути вільна з ключем у серці по свій бік Всесвіту. Смакуючи поцілунок і тримаючи в руках теплі обійми усміхаюсь і кручу ключика. А вже тоді щодуху біжу до полички з Щоденником, хапаю його і заплигую у ще тепле ліжко. 
– Доброго ранку, Щоденнику.
– Привіт.
  Зашурхотіли листочки.
  – Сумував? Я тебе знову знайшла і тепер вже не покину.
  Щоденник усміхнувся і запропонував:
  – Пограємось, як колись. Пам’ятаєш?
  – Так. Тільки якщо я виграю.
  – Хіба ти не станеш грати, якщо програєш?
  – Та ні, просто по-дитячому. Бо коли я граюся з тобою то не виграю і не програю, а насолоджуюся грою. 
  – Ти класна!
  – :)
  – :)
  – А зараз слухай, я буду тебе читати. Ти ж любиш коли я тебе роз-гортаю і ніжно воджу пальчиком по вузеньких рядочках, де букви загубились між шкільними клітинками і партами… 
Ручка лежала поруч, зовсім близько з великою надією, що сьогодні я знову буду писати, хоч і розуміла моє бажання поринути у юні спогади. Тоді я взяла її до рук і почала водити нею рядок за рядочком, читаючи. Виявилося великою несподіванкою, коли вона упізнала в тих словах власне забарвлення та рідний почерк. 
– А можна тебе замастити чорнилом?
Спитала я у Щоденника
– О, я вже давно цього чекаю.
– Тільки я загубила юнацьке перо.
– Хіба це не воно, між твоїх пальчиків.
– Справді, воно!
Обрадувалася я, і поцілувала Щоденника. То у нього порожевіли щоки, він аж зайнявся спалахом забутого життя. Так моя Ручка стала справжні-сіньким Пером. Щоденник затамував подих і ледь чутно прошепотів – я готовий. Вмокнувши перо у Душу, лишень торкнулася нього, як Щоденник пройнявся тремтінням, отак лежав переді мною, зовсім оголений і тремтів силою ще ненаписаних букв. А вже коли почали лягати букви одна за одною на чисті аркуші, плутаючись у намальованих клітинках він завмер. Чисті клітинки навалювались на його свідомість терплячістю і невимовною любов’ю до мене. А тоді він почав свій вічний монолог у трьох словах – я тебе люблю. Так ми любилися у наших спогадах, аж поки аркуші клітинок не скінчилися і залишилася лише одна чиста зелена обкладинка. Але це для особливої миті. Тому мій папір не лишився без уваги, бо я почала вимальовувати на ньому шкільні клітинки простим олівцем. Вдвоє більший за розміром папір виринав по обидва боки обкладинки то коли Щоденник лежав непорушно на моєму столі, здавалося, що в Нього крила, білі великі крила і він от-от полетить – зашурхотить спогадами і здійметься під самісінькі хмари почуття. Йому неймовірно добре зі мною. Адже зараз Його вимащує Богиня, а не людина. Власне стала Богинею з Ним протягом часу написання Планети Любові – найБоже Вільнішої Книги. Колись, Щоденник мріяв стати Книгою, а щирі мрії збуваються. Це та сама Планета Любов, яку я намалювала на Його тілі, чи тлі. Та настав час втілюватися в реальність. І мій Щоденник – юний і красивий увійшов у моє життя звичайним хлоп-чиком. Хлопчики це не юнаки, це діти, маленькі бешкетники – зауважив мені ти. А я відповіла – ну звісно, так воно і є, бо перш за все я полюбила в тобі дитину. Ту дитину, яку можна виплекати, викохати, вилілеяти своєю Любов’ю. Таким чином, навчити цьому дивному і чудовому Мистецтву – народити божевільного коханця. Тепер ми зустрічаємося щодня на тому самому місці, в той самий час. А так, як ми привласнили час, то він завжди вибирає ту мить, якої нам найбільше хочеться. Отже стрілки німо тікають, чи тікають у світі ілюзій, а ми безсоромно крадемо в них час і ховаємося в кутиках найпотаємніших любовних бажань. Дивний трикутник… 
Кожного дня, коли Віка повертається зі школи, а Ігор з роботи вони відмикають двері дому і заходять. Дуже часто знаходять мене в обіймах Щоденника, якого я кидаю з рук і підбігаю до них. Може це надто складно зрозуміти тобі, але я підбігаю до них аби поділитись нашою з тобою Любов’ю. Певно це найкраща схованка – тримати коханця у домі власного чоловіка, у серці дружини. І так знову і знову. Так я живу безтурботним, щасливим життям Богині на придуманій Планеті Любові. Мені часто приходять листи відправлені Богу. У тих листах стільки всього… Часом серце розривається, коли читаю. Не хочеться переповідати, бо хочеться просто обійняти всіх їх, приголубити і заспівати ледь чутно колискову. Я ж Мама, я вмію. Тоді вони побачать та відчують прекрасне. Багато людей відчувають, надто тоді, коли кажуть – в тобі стільки Любові, і вона Благо-даттю розливається на оточуючих людей. Та часом мене лають у листах. Нічого, я не вмію ображатись, тільки любити. А ще найчастіше мене забу-вають, кидають, жбурляють між приспані спогади. Тоді мені доводиться сидіти там тихо-тихенько і завжди мовчки, а я люблю співати, літати люблю… І тільки, тільки, коли вбачаю в собі людину стаю кішечкою. Отак заплигую на його коліна, кожного разу, коли він повертається додому і задоволено муркочу. Або ж дбайливо вилизую своє малятко. Та найчастіше в образі людини почуваю себе водою, аби черговий раз затікати в його душу. Усе було прекрасно, та одного дня Щоденник зачепив мене, коли я була звичайною кішечкою і чекала на Ігоря, тихенько собі лежала на теплій підлозі в кухні, коли він виринув спогадом перед самісінькими моїми очами – юний і красивий. 
– Привіт.
Сказав юнак.
– Привіт.
– Нахиливши голову відповіла я.
– Пограємось, як колись. Пам’ятаєш?
– Так. Тільки якщо я виграю.
– Хіба ти не станеш грати, якщо програєш?
– Та ні, просто по-дитячому. Бо коли я граюся з тобою то не виграю і не програю, а насолоджуюся грою. 
– Ти класна!
– :)
– :)
А далі весняний бузок потягнув нас у пухке ліжко хмарини запахом насолоди…. Краплини одна за одною залізають за пазуху наповнену пер-сиковими грудьми, на стільки стиглими, що сік виприскує, наче материнське молоко. Хочеться аби хтось зі смаком бажання пив його – тепле і солодке…Тоді вони наповнюються знову і знову…
Краплини одна за одною сповзають у лоно звиваючи там гніздо – хочеться щебетати, воркувати похитуючи подих природи серед зеленого безмежжя м’якенького листячка – ніжно… Так ніжно відчувати дотик дощу і божеволіти від мокрого поту жаги, що пахне спокусою. Гм-м-м… повільно і обережно задихаюсь від миттєвостей, які звалюються на мої тіло та свідомість, як грім серед ясного неба і виблискують кожен раз новим спалахом і новим звучанням поривчастого подиху – буря. Справжній ураган неймовірної сили кричить на всі простори Всесвіту – я тебе хочу! Я хочу тебе поїти собою, бо ти хочеш мене пити! 
Усе стихло, навіть душа завмерла – заснула сама, а прокинулась з ним передаючи зі своїх вуст у його вуста – Боже мій, я так тебе люблю. Пахне ваніллю… 
Вам погано – доносився притуплений звук і стукіт у вікно. Коли я нарешті відкрила очі то побачила по той бік вікна сусідку Олю. Ледве піднявшись підійшла до дверей, поправила розкуйовджене волосся, усміхнулася. Жінка з подивом дивилася на мене, забувши за чим прийшла. Я запевнила її, що зі мною все добре, я просто хотіла полежати, погрітися на теплій підлозі з своїм улюбленим котиком Кисьпером і заснула. Ну то добре, вибачте – сказала жінка і подалася до хвіртки. Дивилася їй у слід і розуміла – одного разу мене вже ніхто не розбудить і я залишусь там на цілу Вічність.