Мої перші вірші (Роман Зіньчук)

***

Чому я край свій так люблю
Де люд в скорботі пропадає,
Де правда топиться в гною
І сморід розпаду любові
Сіре небо застилає,

Де жебраки копійчини не мають
І громокряче чорний ворон пустоти,
Що вбогі вірою тіла бездушні заповняє...

Де я живу,
Де я в скорботі землю українську обіймаю,
Навколішки у Бога долі кращої бажаю.
Й нехай, за ту обітницю сконаю
В сорочці латаній і праці чорній,
Нехай...

Але я знаю,
Ніхто не вкрає з мого серця
Любові до Вкраїни,
Мого краю...
11.04.1999


ЛІРНИК

Прокинувся і кинувся
Шляхом битим нездоланним
Вгору в небо,
Вщерть до сонця,
До світанку...

Біль роз'ятрив -
Рану вічну,
Та відчув одної миті,
Як земля мене пустила в небо вільне,
Де проміння, що крізь бурю
Призначало зустріч світлу...

І здійснилось нездійснене,
Нездоланне і бажане -
Враз я птахом опинився,
Що під хмари вільно крає,
Дощ густий і буйний вітер,
Що проміння розриває
Гучним співом.

І летить від світла в поле -
Там де січ шалена й рани,
Там де стогін, смерть, страждання,
Там де воля духу правди,
Де правдиві здобувають,
А дурні усе втрачають...

В тому полі,
В травах битих,
У очах іще відкритих,
У зіницях не порваних
Вільним птаством піднебесним -
Я побачив ...смерть...

Ні, окраєць неба
У очах тих був відчутний,
Що безкрає, вільне, чисте...
В них любов і нездоланність.
То був лірник.
Старець древній.

Та душа його палала,
І слова лились по степу,
Ліра ніжно награвала
Все про волю, вітер, правду...
Зід копитом вщерть побита.
У крові в траві ті співи
Серед тисяч нездоланних.
Що їх душі запалають
В небі чорнім - зірки ясні,
І пошлють жаданий промінь
До байдужих і погаслих.

Полечу у ніч й погляну
Я у небо, там де зорі.
І побачу, що у хащах
Я страждаю й пропадаю.
Та до світла прагну й розриваю
Паростки брудного світу
Ті що мене обплітають,
Тягнуть в прірву,
І благають
Повернути очі світу,
Душу, віру і світанок духу мого...

Не здолають.

Прорубаю я дорогу
Шляхом тяжким і тернистим.
Знов прокинусь,
Знову кинусь
Птахом вільним
Вщерть до сонця...
12.03.1999