Поезія Долик Любові. "Невидане". Частина ІІ

"Невидане" Частина ІІ
Це вірші, які не увійшли до збірок. Тобто до Вашої уваги - ексклюзив від Любові Долик.
Я не маю сумнівів, що усі твори увійдуть до складу різних за назвою збірок. Кожен із Вас знайде у цій добіркі поезії вірш за "смаком". Тож пишіть, які твори найбільше Вам сподобались.

Я ПЛИВУ

Вільні хвилі мого повітря!
Я пливу! О, як легко! Не видко
ні землі, ні будення пісків.
Я пливу океанами Мрії
і гарячим Гольфстрімом Надії...
Як трава, проросту поміж днів!

СОНЦЕ – БЛУКАЮЧА КВІТКА

Сонце – блукаюча квітка
в спінених хвилях неба.
Хмари – мовчазні свідки:
Сонце тонуло. Верби
понад рікою голосять
в сірій невтішній імлі!
Господи, всі тебе просять –
сонце верни землі!

КРИЛА

То коли ж у людини все ж з’являються крила?
Анатомія твердить – це із сфери фантазій.
Не буває ніколи. Вже Ікар був робився.
Це усе несерйозно. Мрії, крила – лиш фрази.
Але що відбувається з організмом закоханим?
Він напоєний щастям, ще нічим не сполоханим!
І вдихає цілунки, сяйво ніжної вроди!
(очі, очі навпроти!)
От тоді – що за крила – всупереч всій природі
Й анатом ним наукам – у людей виростають?
А летять! Аж до сонця! Наче зорі – злітають!

БІЛА ВОРОНА

Чого так душу розриває пісня.
Ворона – біла в ній. Живе не так,
як всі, як чорні – вивірено, прісно.
І прагне світла! Не один синяк

болючі рани і тотальну заздрість
дає їй непорочна білота.
Господь у біле вбрав її – на радість!
Як мрію! Що весна прийде – ота,

що вкриє чорних білим сяйвом цвіту!
Й розтане заздрість, як сніги – розтане!
І щедрим золотом наллється тепле літо,
і Білий Птах нам принесе світанок!

ПОВРОЧЕНА ПУСТЕЛЯ

Хто ж цю пустелю поврочив?
Тут хлюпотіло
море.
Сонце у хвилі купалося.

Заздрість спалила.
Гори
пекла й піску
зосталися.

КУРСИ ДЛЯ ВЕРБЛЮДІВ

Я запишусь у верблюди –
може, навчусь плювати
в пекло, що зветься – люди,
їхню пустелю долати.

Я запишусь на тренінг,
Щоби отак, велично
плисти в отій пустелі
де, мов пісок, обличчя.

Люди поруч, постійно.
Як це буває важко:
Усмішки – тріщини в стінах,
Слово – під ребра цвяшком!

Фрази – удари, брудом –
цілими жменями в очі.
Я запишусь у верблюди.
Воду побачити хочу.

пузата хата

А доля дуже насмішкувата:
палац колишній – “Пузата хата”

А зустрічі короткі,
як телеграми.
- Привіт! Як справи?
А що з зубами?

Бунтуєшся:
- Листа я не віддам!
Торкнусь чола:
- Тебе чекають – там…

БОЖЕ-ВІЛЬНІЮ

Я боже-волію!
Боже-
вільнію...
Я, Господи, вільніша!
Переступаю
розмиту лінію.
Вливаюсь
віршем!

Ваші вікна навпроти…

ВІКНА

У Вас є інші вікна, дорогий!
Моїм – свою уяву не тривожте!
Нас рознесло на різні береги.
Душа далась – дорогоцінним коштом.

Й не говоріть, благаю Вас, мовчіть!
Не треба цього звіра нам будити!
У вікнах неба – сонце ще горить.
Тож не бентежте щирість цього світу…

ДИТЯЧІ ДОЛОНЬКИ

Дитячі долоньки –
тепліші за сонце,
а усмішка щира –
розтопить і лід!
Дорослі, погляньте, -
вам дивиться в очі
дитина –
довірливий світ!

Болить, напевно, ваше справжнє серце.
Душа згортається тугим сувоєм дум.
Ця пісня – крик ( і аж ніяк не скерцо).
І замість радості – спадає в очі сум...
МЕДОВА СКРИПКА

Медовий голос скрипки
повів мене у літо,
в густий і тихий вечір,
напоєний теплом.
Медово пахнуть зорі,
медово сяють квіти,
і надвечір’я скрипка
звучить, немов псалом.

РОМАН ЛУБКІВСЬКИЙ

Він – мудрий лев, шляхетний і високий,
розкішна грива, царствена хода.
Перед його чолом і зором – кроки
поважних літ. Та доля молода!

КОРОЛЕВА КАЗОК

Королева казок, літописниця мрій,
ворожбитка, красуня-царівна
у танок підняла всенький світ золотий!
В небеса, як у дзеркало срібне

Задивляються пари вогняних танцюристів:
Клени й буки – гарячі, палкі;
ще – акація ніжна, ще – верба срібнолиста –
граціозні, тендітні, тонкі!

О, мереживо рухів! А костюми – розкішні!
(Караванська а чи Пустовіт?)
Хто придумав цю пісню, цю мелодію ніжну,
Світлий танець, як мрії політ?

Ніжним вальсом у небо
Вереснево злітає
Світла музика – й тане в очах.
І палає заграва, і заграва –палає
На танцюючих в осінь гілках.

ПРАВИЛА ГРИ

Я приймаю правила
отакої гри.
Може, це неправильно?
Як не говори –
а промінням світяться
наші почуття.
Їм дано – повітря це!
Їм дано – життя!

ГАЛІ ГОРОДИСЬКІЙ

Порахую до берега,
Порахую до ночі.
Але там десь далеко
Туго б’є океан.
Вітер хвилю здіймає
І жене світ за очі.
Галю, Галю, Галинко –
Туги й спогадів дзбан
Наливають думки.
Серце розкалаталось.
Де ти, вродо чорнява?
Як ти зараз живеш?
Сонце американське
Теж, так само – весняне?
А чи влітку веселка –
Кольорова? Без меж?
Мій дитячий, далекий розвидняється простір:
Наша річка, гора, що здолати - ніяк
Як ти довго мовчала! Ну скажи, чи так можна?
Твій дзвінок – як проміння, твій дзвінок –наче знак!

СЕНТИМЕНТАЛЬНІСТЬ

О, телевізоре! Верни мене в реальність,
Верни у час, де я – така як є!
Це Рік Новий! Моя сентиментальність.
Не так годинник нам дванадцять б’є...

Не так, як я дитиною коралі
Вбирала на ялиночку.
Вбирала.
Ялинку у триногу ставив тато.
Як довго тата вже нема.
Сім років, як не стало...

АЕЛІТА

Галі Дідаш

О, Аеліто! Сонцем залита –
у водоспаді сяйва і світла!
О, Аеліто!

Лінії білі сяють крізь тіні...
Скільки енергії!
Погляд –невинний?
Грізний, стрімкий він,
Злітаючий, звинний...
Сяють, як блискавки,
лінії. Білі.

ВЕСНЯНИЙ ЛЕГІТ

Його повітря – тепле і м’яке:
такий цвіт яблуні,
зігрітий ніжним сонцем.
І свіже, й радісне,
летюче і п’янке,
немов хмарина,
в неба на долоньці.

І білосніжний ангел
Видзвонює промінням
Дарує щедро щастя -
Листкам, землі, корінню.

Дарує –
людям.
Хай лиш вдихнуть –
на повні груди.

VISION

Ваші серйозні доходи –
маркетингова індустрія?
Це – порятунок здоров’я?
То гаманців дистрофія!

Шанс – подолати біди?
Порятуватись, жити?
Крок уперед – і буде
VISION з вас гроші трусити!

Німа й волаюча! – пустеля –
Як переповнений вагон:
Німі думки у серце жалять.
Й гуркоче тиша з-за вікон.

Душа у людини – сонечко,
любов додає їй світла!
Господь сотворив її – сонячну,
прекрасну і чисту, як квітку.

Вдихнув людині у груди,
Щоб стала людина – світла.
А ми – як цигани, брудні,
В гріхах живемо – й без молитви...

ОСАННА РЕВОЛЮЦІЇ

Осанна небу! Осанна людям!
Палає совість бажанням правди!

Так – Україні!
Щаслива буде
моя держава!
Наш вибір –
праведний!

НЕЗАЛЕЖНІСТЬ!

О, Незалежність!
Вирвалася з нетрів
облуди, хамства,
злиднів і брехні!
На цій землі
благословенній
ЛЮДИ
сказали
рабству – НІ!

ЄВРОРЕМОНТ

Євроремонт – поняття модне.
Ми часто хвалимося ним.
А щоб життя було нам добрим –
То хай би кожен з нас провів

Своїх думок євроремонти,
Щоби не крав, щоби не кляв,
Щоби був мудрим і не заздрив,
Любив і працю поважав –

То й не тріщатимуть нам стіни,
Від всіх болячок і гризот.
Давайте, людоньки, візьмімось –
проведемо євроремонт!

По космічному сумно,
По всесвітньому – вільно,
По земному – тривожно,
Тяжкодумно, доцільно.

ЛАЙКА

Слова летіли, як уламки льоду,
як скалки скла, розтрощеного вщент.
Душа схолола – та не від погоди,
Від чорних слів , байдужих, як цемент.

“РАНДЕВУ”

Приходьте в “Рандеву” на каву!
Запрошуємо всіх ласкаво!

Чекає затишок м’який,
І кави запах ароматний,
І здійснення всіх ваших мрій
У “Рандеву” – де завжди – свято!

МАШКАРА

Вчеплю машкару – білу чи блакитну?
Прикинусь я –
патріотичною солідно...
І стану білозубо усміхатись,
І, як ВОНИ, я стану прикидатись.
Пощез той світ, де було стільки світла.
Вчеплю машкару – білу чи блакитну.
У МАСКАРАДІ БУДНІВ
СОБОЮ БУТИ - ТРУДНО...

ОТРУТИ!

Дай мені, Боже, отрути –
тіло моє напоїти,
щоби не гризли люди –
з захватом так, смаковито!

Пообростаю... колючками
і наберусь отрути...
Бо знов летить у мене камінь,
гризуть за душу люди.

Дав колючки – троянді
й соку отруйного квітам –
дав їм для оборони.
Як же мені боронитись?

Пообростаю... колючками
і наберусь отрути...
Бо знов летить у мене камінь,
гризуть за душу люди.

Маю – лиш поклик сонця,
спрагу високу – блакиті.
Дай же вогню мені, Боже, –
в світлі Твоїм пломеніти!

Троянда вбралась колючками,
вабить усіх красою.
Не треба, Господи, отрути –
дай бути лиш собою!

Я хочу спати в дотику з тобою,
я хочу снитись піснею тобі,
і проростати радістю живою,
і не писати вірші у журбі.

Небеса стікають у струмки,
вітер замісив снігами поле,
самотніють висохлі тички,
зеленіють сосон частоколи –

кострубато-досконалий світ.
Й ми – і досконалі, й кострубаті.
Нам багрянець заходу горить,
і зірки підморгують кошлаті...

Ти приміряєш, як нові костюми
Усі старі(і не дуже) почуття.
А це що є? А це тобі пасує?
А як у цьому? Класне пошиття!

І прагнеш бути – наче телезірка,
Ногами довгими у в апетит вганяти
Отого, й іншого... Не божеволій, жінко!
Не так давно ти прагнула – кохати!

Та ж зовсім не було вбрання у Єви –
То й сяяла красою первозданно.

ВЕСНЯНА ЗИМА

От тепер заболіло.
Так, уже – і насправді.
Можеш вже не боятись.
Не всміхатись несміло.
Ти ж хотіла – по-правді.
Ти ж хотіла – по-правді!
А тепер – тихі сльози?
Що? Добилась?

Давно не плакала? А ти ще маєш сльози?
Уже ж весна – і відійшли морози.
Уже нема терпкого заклинання
У холоді, невтішності бажання.

Тепер боїшся лиш своїх думок,
Зізнатися, що все-таки здійснилось?
Відбилось сполохом, тремтінням всіх зірок,
Великим дивом вам обом явилось!

А сни – у руку! І такі щасливі,
як літні грози і небесні зливи!
Як подих вітру, як веселка ніжна!
Це щастя! Сталося! Здійснилось! Дивовижне!

110 днів сонця,
дві миті мовчання,
і ніч – перелітна
із швидкістю світла –
Кохання?

А серце – товчеться.
Це, може, здається,
Що мить – неймовірна –
Остання!
Цей спалах, цей вибух,
Щасливе мовчання...Кохання?

Мамусю! Все давно вже відбулося!
Це – осінь. Пізня осінь.
І час прийшов, щоби цей вітер стилий
Розвіяв залишки зотлілі.
Все – збулося.
Життя нове – брунькується.
Трава – крізь зиму набирає сили.

Живи і дихай!
Не реанімуй
Останки тлінні –
Їм вже дні скінчились.
Поїхав поїзд. Не дзвони! Малюй
У морі відчайдушному – вітрила!

ЛЬВІВСЬКИЙ ТРАВЕНЬ

Хлюпає мокрими полами змучений травень.
Ллються дощі, бо у небі – депресія хмар.
Трави? Ростуть, але холодно, холодно травам!
Мокне похнюплено в центрі у Львові Кобзар.

Що нам звикати – львів’яни з дощами знайомі,
Звична погода, та сонця так довго нема.
Леви намокли, страждають при брамах, на вході.
Та не запросиш погрітися їх – все дарма.

Замок Високий убрав собі шапку туману,
Хмарами вкутав се древнє й високе чоло.
Князю Даниле, і Леве, й поете Адаме –
Зсуньте це небо – щоб сонечко в ньому було!

ТЕМНО-БОРДОВІ ХРИЗАНТЕМИ

Червоні і темні – як пристрасть гаряча,
Маленькі й пружні – як палючі вуста.
- Ти любиш?
- Люблю.
А все інше – не значить.
Бо щиро.
Бо все – неспроста.

ДИВНА ЖІНКА

Ця дивна жінка так мене кохає...
Ця дивна жінка – так її люблю!
Чого ж від мене ти уста ховаєш?
Чого мовчиш у тихому жалю?

Ця дивна жінка! Як її збагнути?
Сказати, що лиш нею я живу?
Як ти мовчиш – крізь всі слова і сутінь...
О, як ти сяєш – наче світ в раю!

НЕ ЛОВІТЬ!

Ну не ловіть метелика за крила!
І, взагалі, не треба, не ловіть!
Коли краса довірливо відкрила
своєї щирості
одну маленьку мить –
метеликові –
не ламайте крила!
Нехай живе!
Нехай собі летить!

МОРОЗ

У Львові організація “Оселя”
під час морозу організувала
нічліжку для бездомних.

Осінні, втомлені, знесонячнені люди
не вірили у справжність холодів.
Невдало-теплий супився їм грудень,
у новоріччя –дощ їм хлюпотів.

Аж раптом – наступ. Вперто, до нестями
морози дням заламували руки.
І голосили голими гілками
дуби і клени, явори і буки.

І крижаніли інеєм їх сльози.
Змерзали стьожки диму, наче скло.
Тримайте, люди, іспит у морози -
на справжнє, людяне тепло.

СИНЯ ПІСЕНЬКА

О, синь, синь-синь!
Синиці синьо
Звучать, неначе благовіст.
І срібно-срібно,
Тонкодзвінно
Кують весні високий міст.
І сонечку весняну стежку
Кують – для радості й тепла.
Я вранці йшла – і як мережка
Мені ця пісенька цвіла.

І я всміхнулась.
Ожила!

Усе спалити? Не спіши.
Але немає слова!
То краще більше не пиши - полову.

ЛЬВІВСЬКА ВЕСНА

Танець і вихор.
Сонця вітрило
Львів напинає
на гострі шпилі.
Ніжність мережива
крони укрила
Рай
розквітає -
весна на землі.

ОБЕРЕЖНІСТЬ

Дарує людина щастя –
і завжди карана заздрістю,
приречена на обмовини,
терзання чужої власності.

Як почуття спалахують –
гасять їх, як пожежу.
Люди вогню бояться.
Краще – тепло обережне.
............................
Горіти – страшно. Так, як народитись.
Та душу піднеси до світла –
Вона розкриється, як квітка.
Бо їй призначено – любити!

РЕЦЕНЗІЯ НА ІЛЮСТРАЦІЮ

Які ж то мудрі й радісні коти!
Казкова зваба в писках чорно-білих!
Їм все відомо в світі й зрозуміло!
А ти – читати казку приходи!

НЕДОБРЕ

Мені – недобре.
Цей шлях – недовгий.
Пульсують скроні:
“А заборони?”
Стукоче крівця:
“Знайдись, сміливцю!”
Врятуй ня, Боже!
Стань на сторожі!
Зі шляху збилась ,
Зійшла зі стежки.
Тчу-витинаю
Для сліз мережки.
Вбираюсь в сутінь,
у придорожну.
Не можу. Буду.
Врятуй ня, Боже!

У КОШИК – НЕ ХОЧУ

У кошик – не хочу, хоч грибом назвалась.
Я стільки мінялась! Я стільки мінялась!
Ну випустіть, прошу, мене на свободу!
Ну, дайте ж ви руку! Змініть цю погоду,
щоб серце не рвалось на дрібки-шматочки,
щоб не підпливали ці сльози в куточках!
Любити – то справа цілком неможлива.
Спечешся – на вугіль, чи сплачешся – в зливу.
Отак. Не питайте, чого я назвалась
Тим грибом – в кошик неначе попхалась.
Я думала – зможу щось в світі змінити,
Як стану – любити, як вмію – любити!
У кошик – не хочу, хоч грибом назвалась.
Я стільки мінялась! Я стільки мінялась!

ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ

Все буде добре Господи, я вірю!
Все буде добре – Ти ж у мене є!
Твоїм найвищим доказом довір’я –
Блакитне небо – бо воно ж моє!

Все буде добре – і розквітне пісня.
І пролісок співатиме пісні.
Все – буде: й добре, й гірко, і розкішно.
Все – буде, все , що Ти даєш мені.

РОМАНУ КУДЛИКУ

Що я скажу Вам, пане наш Романе!
Ви, знаєте, цікавий чоловік –
примружаться очей вогні лукаві,
і не збагнеш, чи подив в них, чи сміх.
Розважність мови, неквапливий поспіх,
поривність руху щирої руки...
Коли Ви завітаєте у гості,
то час біжить, летить – такий стрімкий!

Правдива скромність. І вогні лукаві -
очей вуглинки – поглядом – наскрізь.
Не тягнете на себе ковдру слави.
Вона для Вас – всього лиш мідний гріш.

Душа у Вас – задивлена у небо.
У росах скупана. І тепла, як свіча.
Поезії – найбільша Вам потреба –
як світла муза доторкне плеча

нечутним подихом – і перелиє в пісню
зірки в снігах, весну і літній сон.
Хай Ваші справжні, наче мрії, вірші
звучать – звучать із серцем в унісон!

Коли в твоє життя приходять люди,
Могутні й мудрі, як вершини гір,
Коли краса твої затопить груди –
То вже не маєш спокою з тих пір.

КАТІ ГЛАДИШ

Я Вас люблю, як дуже рідну душу,
Я Вас люблю, як сонце над снігами,
Я Вас люблю, як промінь, що зворушить
Серця, утомлені життєвими стежками.

Я вам бажаю радості і долі –
Ясної, сонячної, доброї, як літо.
Хай буде – щастя Вам,
міцним –завжди - здоров’я,
й блакить весняна – радістю залита.

ПОГОВОРИМО

Давай ми поговоримо слова –
красиві бульки, що безслідно зникнуть.
Не буде паморочитися голова –
від спогадів. І ми до цього звикнем.

Ми просто поговоримо слова.
От тільки серце – тихо-тихо схлипне.

ЗИМОВИЙ РУБАНЬ

Біла поважність строгого лісу
тиха й така милосердна.
Кетяги шишок, як спогади, виснуть.
Тиша зимова завмерла.

Щирі зіниці здивовані сяють –
хто ж це посеред сну
стежку помежи ялин вишиває?
Хто у цей ліс завернув?

Крук вартовий попереджує карком –
гей, стережіться, гей!
Скльовує звуків малесенькі крапельки
Дивних отих людей.

Неба намет зачакловує рухи,
Гасить непрошений звук.
Не галасуйте у Рубані, люди.
Тишу вартує крук.

Чорні ворони скльовують тишу
Серед білих сонних ялин,
А над ними намети неба
Напинає рожевий вечір.
Заворожені звуки падають
У пухнасті обійми снів.
Білим снігом загорнуті сни –
аж по плечі.

***
Мережки строгих кольорів,
полтавські рушники.
Тонкий узор, цікавий крій,
моделювання дивне.
Замовники, як на підбір –
Імлисте поле, бір, хатки.
І вишиває, шиє, тче
Зима – зима-царівна.

Брунатно-біла тиша
І оксамит очам,
Що верболіз колише
Над сніговим сувоєм.
А сніговиця пише
Рецепти про життя:
Все добре. Все – залишилось.
Лиш зараз – ти одна.
Побудь собі у тиші.
Поговори з собою.

?????
Я не знаю, що тобі не так.
Чесно кажучи – і знати я не хочу.
Твої очі бачу – у птахах,
Що весною цінькають охоче.
Я не стану малювати дім –
Хмарний замок завтрашніх ілюзій.
Ти на сонці завжди маєш тінь –
То й живи в щасливім виднокрузі.
І не бійся тіні – то твоє!
Вчися не боятися, а жити!
Знать не хочу, не таким – що є?
Тільки дихати – і жити, і любити!

СЛОВО
Дні, хвилини – як шпальти газет –
Дратівливі, минущі.
Загадай на одну із монет
День грядущий.

Може, вдасться пізнати себе?
Що зосталось?
Як писав геніальний Флобер
Ти дізналась?
Відчуваєш, як в лоні дитя,
Світ по-іншому - СЛОВО.
Й проростаєш з цього відчуття
Знову й знову.

НЕСПРАВЕДЛИВО!
Несправедливо! Дайте тарілку –
вдарю об землю!Боляче!Гірко!
Хай розіб’ється відчай, агресія.
Несправедливо!Що?У процесі я?
Правдозростання?Саморозуміння?
Господи милий!
Де ж те проміння?
Де ж Твоя милість?
Де ж та любов?
Несправедливість –
знову і знов!

***
Живу в очах затравленого звіра.
Який там холод, о, яка зима!
Коли за горло стискує зневіра,
Нема утішення – перегорить дарма.
Чого той світ Господь творив красивим?
Чого людей подібними зробив
до сеебе?
То не люди –
марнослів’ям
стікає кров
розбитих душ
і слів.

БУРЕВІЙ
Ліс буревієм туго заплітав
Всі стовбури у сиві грубі пасма.
І глухо-стиснуто губами він стогнав
Пошерхлими. Не піддавався.

ДОРОГА ДО СПОВІДІ
Я цю дорогу перетоптую думками.
По ній прокочу розкаяний камінь.
Її пройду.

ЛИПЕНЬ
Слова, що спекою розплавлені.
Думки, свідомо ненаправлені.
І – свіжа хвиля ніжного сутіння.
Рожевих хмар на вулицях цвітіння.

Стомився Львів за день страшної спеки.
до прохолоди хмар летять лелеки.
Вхопили дзьобом синю ковдру ночі –
несуть у Львів, що теж спочити хоче

ПРАВИЛА ГРИ
Ми поміняємо правила гри.
Змінимо все – і сюжети, і ролі.
Всім так набридло, що й не говори,
вічно чекати ліпшої долі.

Класик сказав нам, давно повідомив:
Всеньке життя наше – то лишень гра.
Тільки от правила в ній невідомі.
І невідомо, хто виграв? Програв?
МИ – поміняємось. Ми –поміняємо.
Станем щасливі – в кожнісіньку мить.
Ріки живуть – бо вних небо купається.
Квіти сміються – їм сонце горить.

ВЕСНІ
Я хочу пити світлі відчуття,
Немов росу – по крихітній краплині.
Відкрити серце - щире, як дитя,
Й напнути вітрові його вітрила сині.

ТРАВНЮ
Я їду колискою зеленотрав’я.
А синьому небу – цвісти і цвісти.
Квітучому маю, зеленому травню
Пишу в електричці литси.

***
В неділю зранку, після “Отченашу”
Я промовляю тихо своїм серцем.
Віддам паперові наступного вірша.
Наповнюсь світлом.
Часом, навіть стерпне
душа,
просвітлена і чиста,
як молитва...
Мій Господи!
Чому так буйно квітне
ця ніжна щирість,
сяйво і краса?
Чому так небо
повінню нуртує?
Яка ж це жертва
і яка яса –
за те, що я
віршую?

КРАДІЖКА
Ми украли шматочок щастя.
Розділили його на двох.
І тонули, і танули в казці,
І втекли від орди тривог.

КАРПАТИ
Є суєта багатолюддя.
Є розпростерте кам’яне могуття -
Під Богом
і понад людьми.

То крил гірських
над грішною землею
висока чистота
і піднебесна сутність

ІТАЛІЙСЬКА МОВА
І заніміло від чужої мови
Гаряче серце.
Оглухло і перестало
світ коло себе бачити.
Навіть молитви живої
боялось торкнути вустами.
Стало чуже –
навіть собі.
Просто - існувало.

ДІВА-ОБИДА
Я- діва-розрада,
образи і зради
залишу пітьмі.
Питання сумління,
невдачі й везіння
Думок жовті свічі
Згасають німі.

І темною річкою котяться в морок
Проблеми і клопоти – сплавлений ліс.
І небо всевишнє над нами зависне,
Лиш місяць дорогу простелить навскіс.

Й дві жалібні птиці, два вогники спраглі
Шукатимуть щастя і прихистку. Ти
Скажи, що не треба. Що все вже позаду.
Та річка нічна - розламала мости...

***
Як трава – скидаю чорні сни.
Темними тунелями – до світла.
Я прокинулась – потрібна цій весні.
Буду сильна. І щаслива. Щоби – жити!

СЯЮЧІ ОЧІ
Скарб найдорожчий –
як чисте світання –
сяючі очі, повні кохання!

ВІДЛИГА
Відлига. Скресає крига.
Земля звільняється від снігу.
І плаче,
й сповідається
про зимові кошмари,
про хвилини, страхом затьмарені.
Звільняється.
На сонце сподівається.
Тане в чистих сльозах
Заморожений страх.
Білий світ
весною причащається.

ПОРАДА
Присядь, подумай, добре розсуди.
Розваж бажання. Поміркуй неспішно.
Усе біжиш. А, все таки, куди?
Що зміниться, як світ такий невтішний?

Яку послав Господь нам благодать!
Яку? Ти ще не бачиш? І не тямиш?
А вже – волієш все переламать,
як іграшками – бавишся життями?

Когось образив, легко полюбив,
Покинув (бо набридло!) також легко!
Через дитя (то ж не моє!) переступив...
Через життя переступає дехто.

Поети і художники усі,
Всі люди, що серця у них відкриті,
Тлумачать нам на різні голоси:
Прекрасний світ, а ми – лиш Божі діти.

Погляньте – день почався, як орган,
Звучить много голосо, величаво.
Всміхнулося дитя – його ногам
вклоняються квітки, листочки, трави.

Прийшла людина в світлий Божий світ,
Сміється щиро, від усього серця!
О, люди добрі! Господа прийміть!
І усміхніться, як дитя сміється!

НАВІЩО
Навіщо, Господи, Ти вигадав мене –
Таке смішне і неспокійне серце?
Навіщо ймення дав оце чудне?
Любов’ю зветься – і любов’ю одзоветься.

Навіщо? Жоден раз не пояснив,
Які були стосовно мене плани?
А випростуюсь – поміж проблем і злив.
До сонця, до любові, до кохання!
БОРИСУ
Він – світський лев, галантний неймовірно.
Кипуча мова, іскрометний жарт.
А за плечима – хвиля безнадії.
Все дав Господь. І промине цей жах.

Його енергія випалює очами.
Лавини планів – працювати , жити.
Великий добрий син своєї мами
У сорок літ – не може знов ходити.

О, ця підступність підлої хвороби!
Він не піддасться – бо ж козак, як мур!
Лишень ніяк не слухаються ноги...
А так – життя прекрасне! Все – ажур!

Мій Господи! Молю Тебе за нього –
За душу, що ніколи не здається.
Дай сил йому, нехай же встануть ноги
І підведуть над світом щире серце!

МОЛИТВА ДО ЗИМОВОГО НЕБА

Впади на мене снігопадом
В холодну скутість самоти.
Утишено і напінить радо
Проситиму – прийди! Прийди!

Хай перевіють буревії
Гіркий туман моїх гризот.
Сльоза тремтить на чорних віях.
Напише вітер кілька нот,

Повторить їх з маестро Грігом,
Настоїть у студену ніч.
Й впаде на мене – білим снігом,
Щоб зняти чорний смуток з віч.

ІМПУЛЬСИ ВІВАЛЬДІ

Імпульси Вівальді –
мега-неосяжні!
Вивчіть їх, поважні
вчені – все розважте:
Запишіть високу
фізику енергій,
небо синьооке
і напругу нервів,
і приплив весняний,
перелив води,
поцілунки вітру –
все в них віднайдіть!

Налітає буря,
шелестить трава,
і моря – бунтують,
брунька – розкрива
в тихий подив світу
таїну краси,
і печаллю вітру
сяють голоси.

Імпульси Вівальді.
Що це? Я не знаю.
Просто – цілим серцем
В музику пірнаю!

БЕРЕЗЕНЬ
Вже цілий березень крізь мене перебіг,
зламав хребет усім зимовим стужам.
Він, може, навіть трохи занедужав,
але весну , весну усе ж зберіг!

О, скільки праця випало – всю втому
Повичищати із вчорашніх днів.
О, скільки радості – а навіть лиш у тому,
що спів синички срібно так розцвів –

і наче скрипка – серденько виймає!
Зітхає навіть звільнений асфальт.
Мереживо дерев в блакить злітає,
і світлом повниться синички срібний альт!

КРИЛА
Божечку! Господи! Боже мій милий!
Знову – ці крила! Знову – ці крила!
З радості, з розпачу ( я ж не посміла
мріять про них1), а Ти дав мені – крила!

Плачу від вдячності, стиха молюся.
Я – підіймуся, я – підіймуся!
Буду до сонця - на іскорку ближче.
Серцем – зі світом, з людьми поділюся.

Гроза
Гроза! Гроза! Візьми в свої обійми
буремну душу – вистуди, врятуй!
Нехай потоком сліз із неї зійде
Оте втрачання голови! О, приготуй
оті свої нестримні каруселі –
тарзанку понад прірвою дощу.
Стрибну, вхоплюсь у кучері веселі,
І як дівчисько, я заверещу!...

Верну собі дитячу цілість світу:
Себе і мрії, й сонце ув очах.
Я полечу з грозою понад літом.
Душа відродиться, як Фенікс, - у дощах!

НАЩАДКУ КОРОЛІВ
В тобі говорить королівська кров,
в тобі говорить велич їх могутня –
тих предків, що накреслили майбутнє.
У погляді – такий високий зір,
і міць – в руках, у рішеннях незмінних.
В тобі кипить ( ти ж – їх домашній твір!)
і пристрасть – несподівана, неспинна...

***
Ой, княже, княже,
чого так дивно
несе нас річка
в твої часи?
А я – як скрипка!
А я – царівна,
закута в вежу, -
врятуй, знеси
ці кляті мури.
Помчать нас коні
в зелений ранок,
промоклий ліс.
І будуть роси
в твоїх долонях,
і поцілунки
щасливих сліз.

СТАРОМУ САМБОРУ
Мій Старий Самбір! Ти в мені живеш щодня, щомиті, кожної хвилини!
Ти дарував мені цей світ без меж, де наш Дністер так гарно, вільно плине!
Тут небо чисте, зорі золоті, тут щирим серцем обігріта доля.
Я дякую вам, любі, дорогі мої краяни – добрі, хлібосольні!
Мене учили, правду і красу мені відкрили й шлях у світ далекий!
Вам вдячне слово нині я несу. Хай на широкому крилі ясні лелеки
вам принесуть від Бога благодать! Здоров’ям, радістю і щирим сонцем в днині
хай вам Господь сторицею воздасть! Спасибі, краю мій, моя родино!

ВАГОНИ
Мене й тебе чекатимуть вагони –
детектори сумління і тривог.
Мені й тобі співатимуть безсонно
металоритми, спільні для обох.

Летять вагони, сповнені думками,
веселим реготом, хропіннями і сном.
Усіх везуть – додому чи до мами.
А чи – у невідоме за вікном.

БРУДЕРШАФТ
На брудершафт – ще можна обійнятись.
Життя – не проживеш на брудершафт.
Для мене Ви були високим святом.
Ви душу не замотували в шарф.

Іду на Ви – і підняли забрало,
як нетутешній лицар Дон Кіхот.
Цей сон на брудершафт – його не стало…
Нехай душа звучить – як жменька нот.

ВІРА
Я просто дуже вірю в Україну –
без всіх аналізів, без викладок, трактатів.
Лише над нею небо – синє-синє.
Лиш тут Господь хотів би спочивати.

ТІНЬ ПОЛУБОТКА
Сьогодні світ прокинувся у золоті –
тінь Полуботка сипала скарби –
і мліють, і ряхтять в палючих спалахах
кептарики в берізки і верби.

Гаряче марево тремтить над видноколами –
розкішні, сонцем ткані гобелени.
Тьмяніє поле – потемніле олово,
Йому уже не сняться сни зелені.

Ця осінь золота - величний храм.
І кожне дерево – свіча, палке моління.
Краса, що височіє над життям,
нас вчить любові, мудрості, терпіння.

АВАРІЯ
Музика грає далі.
Осінь назустріч летить.
Тисне водій на педалі,
мирно автобус гарчить.

… Розбився хлопчина.
Шосе мовчазне.
Хлопці і дівчата.
Й міліціонер
доказ несе…
Хто винен в нещасті?

А потерпілий –
помер.

І гірко мовчить
осінь.
Затуляє очі.

Розбився
на смерть
хлопець.

Він молодий,
він жити хотів!

Хто з нас жити не хоче?

ЗАКЛИНАННЯ
Зійди з плечей моїх, моя важінь!
Бо так і суть моя не вийде з тіні…
Розмите і роздвоєне сутіння,
як чорні хмари, закриває синь.

ОМЕЛА
Омела на тополі – наче відьомський шабаш.
От вже нечисть! Нема їй числа!
Так людина поволі пропадає – ні за гріш,
як їй в душу впаде омела.

ОСІННІ АЛЬПІНІСТИ
Кому так високо і близько до неба?
Зелено-злотистому листю!
Послухайте шелест осінніх тополь!
Звітуються нам – альпіністи!

ЖАР-ПТИЦЯ
Золотіння, прозріння
і осіннє тремтіння,
і дерев таємниці.
й завмирання, зітхання,
сонце-цвіт-цілування -
це – насправді,
це –осінь –Жар-Птиця!

ЛИСТОПАД
Коли душа скипає, наче осінь,
листопадовим смутком опадає,
як гіркота сльозою очі зросить, -
як спогади про тебе, я збираю

опале листя. Вже тепла не буде.
Гряде зима – на вулиці й в душі.
То, може, хоч вона мені остудить
Вогненну осінь, спогади й вірші.

ЙОДОВАНА СІЛЬ

“Я –кам’яна солотвинська сіль” (М.Маиіос)

Я стала їдка, мов йодована сіль.
Мене не притулиш до рани.
Пекуча, солона. То сліз моїх сіль.
Врятуй ня, коханий.

***
Лавина часу, лавина простору,
а поміж ними – моє життя.
І закидають – то болю гострого,
то щемну радість, то забуття.

***
А біль випалюють вогнями,
а сіль до рани – прикладуть,
щоб не загноїлися рани,
щоб кров була – неначе ртуть.

***
Перекипиш. Переболиш
І зрозумієш:
Це – справжній біль.
І ти живеш –
бо відчувати вмієш.

***
Повір своїй поезії, повір!
Це не душа – це так Господь говорить.
Ти чуєш шепіт тих далеких зір?
Ти відчуваєш пульс нічного моря?
Повір своїй поезії, повір!

ПЛАСТУНАМ
(Казочці про патріотичного колобка присвячується)
Я піду в далекі гори
разом з колобками.
Будуть зайці і лисиці
говорити з нами.
Всі – полюблять українську,
стануть розмовляти
так, як предки говорили,
як навчила мати.
Рок, гопак і коломийка –
наші, українські:
і луганські, і херсонські,
і, звичайно, львівські!

ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ СКРИПАЛЮ В.БАРАНУ
Скрипка говорила
голосом осіннього вітру.
Так я той голос почула.
Може, ви – по-іншому?
Танцювала печаль –
біла постать
в старому саду.
Хиталось гілляччя.
Плакала осінь:
“Я літечка
не віднайду!”

***
А Моцарт був
веселий чоловік!
В сходинки радості,
як в райдугу,
уклав свої сонати
Послухайте!
Вже можна усміхатись,
радіти і літати!

***
Скрипка має жіночу душу,
материнські тривоги бентежні.
Так, від сліз вона горе осушить.
Так, відкриє крайобрій безмежний
Наче жінка,
подивиться в очі
і питає – у серця питає…
Плаче скрипка, тремтить.
Темні ночі,
грози й сонце
у голос вплітає.

***
Вселенська любов,
наче зоряне небо,
спадає на мене,
закутує плечі.
В росі вигинаються
зміями стебла,
і тихо сюркоче
десь коник надвечір.
І ледь завмирає,
минувшись із вітром,
навшпиньки спинається
біла імла.
Весь світ –
наче квітка,
розчулена квітка,
що в музиці цій
розцвіла.

***
А він поїхав –
і його нема.
Дорогу переметено снігами.
І плаче, й сердиться
за вікнами зима,
у шибку стукає
холодними руками.
Але ж горить
промінчик у печі,
але та свічечка
так відчайдушно сяє!
Чи не замерзли сльози уночі?
Чи серденько тихенька калатає?
“Зараз його ще нема.
Скінчиться скоро зима.
Зараз його ще нема.
Зараз його ще нема…”

ПАМ’ЯТНИКУ ШЕВЧЕНКУ У ЛЬВОВІ
А ти, Шевченку, бідний, слухай!
Лови вечірню зорю.
Нехай твої бентежить вуха
та пісня, що зове на прю:
про ту, єдину Батьківщину,
що вибирать не може син.
Так, Україна в нас єдина.
І ти, Поете, в нас один.
Тобі, камінному, приходять
сказати, що нуртує кров,
що сонце на Вкраїні сходить!
Що переможе – лиш любов!

ПРОСТОРОВІ РУХИ
Є дуже дивні просторові рухи:
замкнути пам’ять, небо відчинити.
Відлуння фраз є й дуже дивні звуки,
й бажання сонця - у душі і понад світом.

***
Ефір і космос, і всесвітній простір
пронизано пульсацією дива.
Прокреслено вже шлях!
І ось, нарешті – злива!
Нічне, в кошлатих зорях, дивне небо,
ковточок вітру з висоти польоту,
і піна річки, й новорічна свічка,
і промінь твого погляду напроти.

***
Собі казала – досить вже, отямся!
Я міражам, ілюзіям не здамся!
Пораненим – найважче жить.
До небуття – лиш крок. А так болить!

***
Не надивилася.
Ти зачинив обличчя.
Стер погляд, як росу на склі.
А як мені?
Ні, не покличу.

***
Я перетворюся потоком вищих сил,
У струмінь вітру, що колише світ.
Я повернуся до зірок, які скосив
Колись у мріях хлопчик. Хоч не треба
Йому було збирати цей покіс.
Навіщо цей вінок зірок зісохлих?
Я повернуся у весняний ліс
до щебетливих крон, птахів промоклих.
Після щасливої весняної грози
Попрошу заспівати їх – полину
На подиху просвітлої сльози
До того неба, у якім – спочину.
І оживуть обірвані зірки,
і зазвучать їх голоси прозорі,
засяють, втіляться, здійсняться всі думки!
В долоні мріям – падатимуть зорі.

ВЕСНА
Ну що вже витворяє ця весна –
дівчатко юне, а метке й хитрюще!
Зимі неначе піддалась, та раптом – на!
Ти вранці очі лиш свої розплющиш –

й летять у небо феєрверки цвіту,
салюти зелені вітають день новий,
вербичка розпускає ніжні віти,
і щиро сяє ключик золотий!

Там стільки весни –
у тому великому світі!
Т