Недарма душа болить
Ключ журавлиний зірвався у небо,
За вікнами вітер ламає дерева.
Що ти забула там небого?
Чого ти кричиш до неба?
Чому ти не витреш заплакані очі?
Чого ти стоїш нерухомо?
Дивись, уже видні сутінки ночі.
Чого ти чекаєш? На кого?
А вона стоїть, їй байдуже.
Що холодно, що ніч.
Вона стоїть і плаче, плаче!!!
Й сама не знає в чому річ.
Вона ж його отут чекала,
Бо вже два роки як пройшло,
І зустріти вийшла, як і обіцяла.
А його все не було і не було.
Забрали люди її в дім, нічого не казали, все мовчали…
А потім хтось сказав з юрби, що він…
Його нема, його вже поховали!
Тужила сильно, плакала, ридала
Тужили мати й батько.
І як здолати те не знала,
А як же жити було важко.
У голові дурні думки плелись,
У стелю лиш дивилась, та ридала.
Та хоч іди та утопись!...
Щось в серці заколо, і плакати перестала.
Не захотіла вона вірить в те,
Неначе щось їй прошептало: «Він живий»
Вселилася надія, що він прийде,
Він сильний, він не здасться, він такий.
І день у день життю раділа.
Постійно поглядала у вікно,
І чула вона слухи із села.
А вона вірила, їй було все одно.
Вже по весні і літі, вже жнива,
Сім’я її пішла в поля.
На господі залишилася одна.
Щось гірко стало, заридала.
В одноліток її уже своя сім’я,
На кого ж він її залишив?
Хіба ж не знав, що зостанеться одна?..
Невже її він розлюбив?
Ну годі, нема часу на сльози.
Потрібно поратись в господі,
Вхопила відра, і побігла до води.
А бігла, неначе на зустріч долі,
А як побачила, так і завмерла…
А він все дивиться на неї, милується.
Сльози по обличчі,а вона мов нежива.
Її він обіймає,вона до нього горнеться.
Ось так, не вірте люди у слова!
А вірте в те, що серце вам говорить!
Бо ще існують в світі почуття!
І не дарма чогось душа болить!
| 
та
у Вас 
0
