“І що воно, й до чого теє слово…”
(“Одно слово”, Леся Українка) Що наше тіло – капище богів,
Що прагнуть жертв,
Не зваживши натомість
На давню мудрість з глибини віків:
Лише душа буває здатна на жертовність.
Важкий двобій тендітних білих рук,
Двох білих крил з безоднею сліпою,
Там, де підступний і важкий недуг,
На груди тисне брилою важкою.
Приходить разом з болем у ночі,
Ламає крила і ламає долю,
Шепоче люто: ”Тільки не мовчи.
Кричи! І не почуєш свого болю.”
Кричати? Ні!
Просить, благати – ні!
Співати. Так !
Негнучкими пальцями
Торкатись струн.
Ось лине: ”до”, ”ре” , ”мі”…
Душі принести на алтар пісні,
Тим освятити храм з язицькими богами
І свій,
Наругою змордований нарід,
Господнею що створений рукою
Із тих, ще й досі недосліджених порід –
Палкий в любові, мужній у двобою.
І рідний край, старий кремезний ліс,
В якім горять озер блакитні очі,
Свою Волинь, її чарівні сни,
Ті, де пісні живуть русалочі й дівочі.
Плекайте душу, бережіть її,
Бо ж прийде час, жертовний час двобою,
Що зможете покласти ви тоді
На той алтар запеклої борні,
За власну долю із самим собою.
І не шукайте ви собі снаги
В порожніх фразах, у пихатих хатах,
У чарах, чварах, заздрощах, вині,
У мудрих і не дуже постулатах.
Шукайте там, де їх знайшла собі,
Маленька дівчинка, ще підліток, дитина,
Коли відчула, як зове її
Одне – єдине слово –
Україна.
| 
та
у Вас 
0
