Характерник

Ой Богуне ж ти, Богуне,
Преславний козаче,
За тобою, сизий орле
Вся Вкраїна плаче,
Ой Богуне ж ти, Богуне,
Мужній осавуле,
І земля тебе, і небо
Орле, не забули.
Не забула стара Мати,
Ненька-Україна
Свого вибраного Богом
Іваночка-сина.
Ніже доблесті і сили,
Ні тії відваги,
Ніже слави осяйної,
Сурмоньки-звитяги.
Ой гуляв ти, осавуле,
У широкім полі,
Здобував для України
Золотої волі.
І жахались бусурмани,
Москалі та ляхи
Характерницької вдачі,
Шабельки-домахи.
Ой гуляв ти осавуле,
На бенкетах долі
Сонцем-сяйвом Батьківщини,
Знаменосцем волі.
Ой гуляв-гуляв,Богуне,
Перепуттям –лугом
Вітром вільним, вітром буйним
Нескоренним духом.

2

Палала в пожежі війни Україна,
Каралась в горнилі недолі,
Мов бідна нещасна вдова-сиротина
Хиталась билиною в полі.
Мов тать, захопила розруха-руїна
На чорній розбитій дорозі,
І слава колишня лежить, мов дитина,
На ноги зіп’ястись не в змозі.
А як починалось, як буря здійнялась,
Як хвацько гуляли соколи,
Та квіти звитяги пожухли-зів’яли −
Немає ні щастя, ні долі.
І кидає, мов у пропасниці лютій
Із боку у бік на морозі,
І скільки вже крові та досі припнуті
До клятого лядського воза.
Та геть не туди побрели-потяглися
У хмелю різдвяної ради,
З одного ярма та у інше впряглися,
«Брати» ж не спішать визволяти.
Немає від кого в надії чекати
На ласку та милість убогу,
Своєю рукою вже час прокладати
Собі у майбутнє дорогу.

3

У сутінки чорні, у млу опівнічну
У тишу холодну пророчу
Богун перед боєм із табору вийшов
Подихати полем досхочу.
Подихать і думу-зажуру подумать
Про долю-злодійку козачу,
Про кулям, шаблям і списам непідвладну
Свою характерницьку вдачу:
«Ой, вдачо моя, розбишацька шалена,
Кістлявої смерті примаро,
Якби ж то хто знав, що таке характерник,
І де тії дивнії чари.
А чари всі ті у душі світло-чистій
Ізмалку ще відданій Богу,
Та в щирій обітниці Правді служити
Весь вік до земного порогу.
А плата за те – ні кохання, ні долі,
Ні хати, ні діток, ні свята,
Лиш вічна війна – все походи-могили
І тіло порубане брата.
А дяка за те – Перемога і Слава,
Нестримна нездолана сила,
Ворожим мечам голова невразлива
Та білі небеснії крила.
Для чого та сила, для чого ті крила,
Як нині чорнезна година?
Не треба мені ні талану, ні долі,
Аби лиш воскресла Вкраїна.»

4

Від думи втомився
Козак чорночубий
Та сів-прихилився
До товстого дуба.
Приліг-притулився,
Склепив сині очі,
Та хмарою вкрився,
Сном-ковдрою ночі.
Укрився-накрився
Беззоряним долом
Та враз опинився
В безкрайньому полі.
В засніженім лузі
Стояв і вітрився,
Немовби у тузі
Своїй загубився.
Чи з сном обійнялись
Іванові очі,
Чи раптом то сталось
Видіння пророче:
Брела босонога
Крізь поле безмежне
Стариця убога
У чорній одежі.
Худа, блідолиця,
Нещасна небога,
Свята удовиця –
І прямо до нього.
Постала за хвилю
Навпроти Івана −
І в серці затліла
Незгоєна рана.
На кого ж то схожа
Вдова-сиротина?
Чи то Матір Божа,
Чи Ненька-Вкраїна?

5

І тихим, мов подих небес, шепотінням
Озвалась до Йвана та жінка-видіння:
«Журися, Богуне, журися, козаче,
Уже за тобою саме Небо плаче,
Витоптуєш рясту години останні,
А завтра поляжеш у хвилі світання.
Не в герці тобі доведеться вмирати –
Впадеш, мов шаблюкою, зрадою стятий.
І зрадять тебе, продадуть вражим ляхам,
Торкнеться очей синіх чорная птаха.
За срібник здадуть, як Господнього Сина,
Як-от на Різдво продали Україну.
І ти не спасеш ні ці зорі, ні води,
А вранці підеш в Царство Вічного Сходу.
Один ти не схибив і не похилився,
Нікому, крім Бога й Небес не корився,
Та бачив Вкраїну без вражого пана,
Без ляха, жида, москаля, бусурмана,
І завтра за те ти повинен померти
В останній надії священної жертви.
Зі смертю твоєю пошлеться закляття:
На триста та ще півста років прокляття.
Не кара то Божа, не гнів чи немилість −
Самі ви на себе це зло поробили,
Забувши про поміч в ділах — ласку Божу,
На себе наслали ту долю негожу.
Кому де завгодно лише не служили,
Та тільки не краю, де мати родила,
Шукали для інших і слави, і сили,
Аж поки свої щастя-долю згубили.
Згрішили єсте, потерчата убогі,
Бо рідна земля вам дарована Богом.
Щоб замість завжди між собою сваритись,
Повинні були, мов те море, розлитись,
З’єднавшись у міці одного народу —
І дав би вам Бог щастя, долю й свободу.
Свій стяг і свій трон ви би мали здійняти,
А не між чужими царями хитатись.
Тому нині й будете гнані-несилі
В своїй батьківщині, неначе в могилі,
Допоки не щезне уся кров нечиста,
І зійде опара із свіжого тіста,
Та вистигне плодом омріяний цвіт −
Тоді характерник повернеться в світ.
Прийдеш знов, Богуне, в новім дужім тілі
І станеш до бою святої неділі.
Піде за тобою незчислена рать —
Ніхто перед вами не зможе встоять.
Засяє на шаблях ворожа зла кров,
Та Волі здійметься Свята Хоругов,
І Сонце Звитяги зійде-запалає —
На всесвіт увесь смолоскипом засяє
У променях Правди, Благої Свободи —
Зігрівши-очистивши землі-народи,
Небес благодаттю осяявши світ...
... Це буде за триста і ще півста літ...»

6

Лежить утомившись,
Козак чорночубий,
На плечі схилившись,
Могутнього дуба.
Під чорним склепінням
Володарки ночі
Чи сни, чи видіння
Гортає пророчі.
Чи спить, чи жевріє,
Чи марить журбою —
Остання надія
Останнього бою.
Лежить-спочиває
Без жесту, без руху,
Провісник розмаю
Предвічного духу.
Посланець із раю,
Небес передвістя
Лежить і чекає
Коли зійде тісто.

7

Ой Богуне ж ти, Богуне,
Преславний козаче,
За тобою, сизий орле,
Вся Вкраїна плаче.
Ой Богуне ж ти, Богуне,
Мужній осавуле,
І земля тебе, і небо,
Орле, не забули.
Не забула стара Мати,
Ненька-Україна
Свого посланого Богом
Іваночка-сина.
Не забула, не заснула —
Стоїть-виглядає,
Біля тих воріт розбитих
Триста літ чекає.
Все чекає-виглядає:
Де ж та давня слава —
Осавульська люта сотня,
За лавою лава.
Де ж та лава, де ж та слава,
Слава України,
Характерника звитяга —
Дух Нової Днини...

Луцьк , 2004 р.