Тризна

(Скільки? За що ? Допоки ?)

1

Скільки можна нити-голосити,
Шмарклі-сльози тужно витирать,
Чорну відьму-долю проклинати,
Та про рай сплюндрований волать?
Ой, які ж ми бідні та нещасні,
Ой, завжди душили нас усі!
Ну коли ж ті кляті воріженьки
Якось так пощезнуть по росі?
Як геройськи ми кістьми лягали:
Крівця Калки, Києва пожар,
Реквієм містечка Берестечка,
І Батурин, Крути, та Базар.

Дармá нарікаєм на Небо, на Долю:
«За що? За який такий гріх?»
Що? Завжди нас тільки таки-лише били?
Та, певно, не більше за всіх!

Та невже не бачили звитяги?
Чи не був до нас ласкавий Бог?
Чи не вкрили славою себе ми,
Чи не мали лаврів перемог?
Чи не ми-то óбрів погубили,
І щитом забили грекам рот?
Святослав, і Мудрий, і Данило,
І ярмо розбите Синіх Вод!
Попелища Кафи й Трапезунда,
Лядський труп на корсуньських лугах,
Конотопський тріумф невмирущий,
Списи кари в уманських грудях!

Ой, гуляли-гуляли ми файно і хвацько
Від краю й до краю землі!
Ой, справляли-справляли бенкети козацькі
На полі – кривавім столі!
Напоїли півсвіту, півсвіту впоїли
Горілкою, медом, вином:
Та сном безпробудним втопили-накрили –
Хмільним поховальним рядном!
Шалене бунтарство, лицáрська відвага,
Невтомний запал-тулумбас!
О, діво велична – Крилата Звитяго,
Та ні, не лишала ти нас!

Злотострунна пісне Перемоги,
Ти лунала дзвінко на полях,
Нам крилом-мечем своїм священним
У майбутнє вказуючи шлях.
Та вже досить нюні розпускати!
Був в нас блиск, і є, і буде знов:
Треба вчить дітей перемагати
За Надію, Віру, і Любов!
За Вітчизну, Неньку-Україну,
За Грядуще здіймем хоругóв!
І не сльози нам путі окроплять,
А хай зросить їх ворожа кров!

2

За що ми йшли на палі і тортури,
За що вкривали трупами поля,
За що криваві ріки пролилися,
За що кістками всіяна земля?
За що на муки-пристрасті пекельні
Ішов без страху й сумніву мій рід,
За що, Вітчизно, в збурених століттях
Твій падав юний калиновий цвіт?
То за таку боролись Україну?
Оце «таку» ми бачили у снах?
Оце і є «омріяна свобода»,
Оце і є наш «самостійний шлях»?
Невже того ми прагнули-хотіли,
Пройшовши сотні бур, боїв і втрат,
Щоб зараз на чолі стояв продажний
Облудний хижий бидло-ренегат
Із клікою безрідних байстрюканів,
Із бандою жидви і москалів?
То це «вони» збудують Україну?
Чи «рай» для себе, кýмів та сватів?
Та схаменіться, і відкрийте очі!
Чужий не буде Неньки патріот!
Жиду й кацапу треба Україна?
Він буде дбати про «якийсь» народ?
Та вже «подбали» – мрéмо, як ті мухи,
Новий голодомор маха крилом,
Ну, а вони живуть-жиріють свині,
Над всетерплячим сміючись «хохлом».
Свиня, хай навіть родиться у стійлі
Не виросте племінним жеребцем,
І луг зелений домом їй не стане,
І не помчить вона галопом з вітерцем!
Свиня завжди залишиться свинею;
До аргамака їй не досягти,
Вона нариє й у траві багнюки,
І далі буде під свій зад гребсти.
Лише козак не зрадить Батьківщину,
Той, в кому кров бунтарська клекотить,
У кому Дух Одвічної Стихії
Крізь сонм віків вирує і бринить!
І лише він – це Совість-Честь Народу,
І лише він Свободи прапор піднесе,
Бо Справжня Воля кровію полита,
І на мечі її нам Воїн принесе!
Ну, де ж Ти, де, Надіє України?
Де Дух Святий Майбýття й Давнини?
Чи не пора уже на свято Великóдня
До столу нам усім подати свіжини?

3

Допóки будемо терпіти
Й сохнуть на очах,
Допоки будем скніти-тліти,
Й гинуть при шляхах,
Допоки наші квіти-діти,
Допоки наші буйні віти
Ще будуть жухнути-гибіти
Десь на чужинáх?
То ще якої треба міри −
Збив би його в прах! −
Щоби оте багно зневіри
В наших головáх
Та під литаври, сурми, ліри
Перетворилось в сяйво Віри,
Зайнявши пломінь свято-щирий
В зболених серцях?

Від кого ми чекаєм долі
Немов погоди в чистім полі?
Від того, хто не свят!
Нема довіри ні на йоту,
Тому, хто душу сплавив чорту,
І дико цьому рад.
Йому начхать на біль народу,
У нього є своя свобода,
Коли в кишенях дзвін,
Від себе й крихти не відíрве,
А радше всіх зведе у прірву,
Бо дух нечистий він.
Але і той, хто гарно мовить,
Все обіцяє й славословить
Всього лиш горлопан,
Він за шаблюку не візьметься,
Та з бурею не підійметься,
Лихвар – не отаман!
Хто лиш базікало безплідне,
Те булави, проте, не гідне –
Нас інший поведе.
Допоки скиглити-волати?
Доволі! Треба підніматись:
Нас ратне поле жде!

Невже повіки те прокляття
Над нами провисить?
Отямтесь же, панове-браття,
Та очі розтуліть,
Та й запаліть вогонь-багаття,
Та хоч на день, на мить!

Ніщо не зміниться ніколи:
Не дасть злодій-магнат,
Допоки славнії сокóли
Не прилетять у Дике Поле!
Гуде, гуде набат!
Ніхто не дасть нам щастя-долі:
Повік згниєм в ярмі,
Повік не буде свята волі,
Повік ми будем босі-голі,
Як не візьмем самі.
Доволі шморгання й ковтання:
У наших все руках!
Доволі туги і зітхання,
Доволі плачу і стогнання –
Майбутнє на шаблях!
Довік руїна буде в хаті;
Нащадки не простять
І Богом будемо прокляті,
І пощезаєм, аки таті –
Пора-пора вставать!

Вставаймо же, брати, до рання,
Ні слова про ціну;
Та ніч відправим в путь останню,
І справим тризну до світання
По нинішньому дню!
І по-лицáрськи погуляєм:
Невинні не впадуть,
І за прадідівським звичáєм
Розстелим попід небокраєм
У час прийдешній путь!

І рано-вранці на світанку
Веселкою звитяг
Замайорить на нашім ґанку
Блакитно-сонячним серпанком
Наш справді вільний стяг.
І в сяйві завтрашньої днини
Онуки скажуть нам:
Ви в час чорнезної години
Нам врятували Україну;
Так Вічна ж Слава Вам!