НЕ ЗАБУВАЙМО ХТО МИ (проза)

Тато. Мої тато. Коли думаю про своє минуле, весь час налітають мене думки – слова висказані моїм татом з великою терпеливістю, з гідним пошани наголосом. Бувало, що наголос був накладаний на цілі речення, не тільки слова. Це виглядало так. Коли тато хотіли підкреслити, що те що вони у той момент говорять є дуже важливе, їх голос набирав сили і звучав для всіх, хто його слухав гучністю того, що вони тоді переживали. Говорили вони не лиш про своє життя. Говорили про життя села, в якому родились вони, їх діди і я, а також про життя та історію нашого великого народу. Хоч вони закінчили тільки початкову школу, про своє, про наше, могли говорити цілими днями, а ті що їх слухали захоплювалися мудрістю їхнього оповідання.
Слова мого тата тепер, коли їх нема, коли їхнє тіло лежить у могилі біля тіла моєї мами і бабці на чужій піщистій землі набирають іншого змісту. Часто роздумую над нещасним, а все таки повним віри їхнім життям. Щойно нині стаю спроможним зрозуміти де яки їх рішення, а мої відносини до них стали ще більш позитивними тепер, коли їх вже нема.
Коли у 1958 році померли мої бабця, мама мойого тата, тато замовили і поставили на могилі пам’ятник. Хто не знає, скаже, що це нормальне, бо він такий, як всі інші на околишніх гробах. На всіх написи польськими буквами, на всіх до хреста , який очолює пам*ятник є прибитий розп’ятий Ісус, но тільки на пам’ятній дошці моєї бабці є написане ur. w Uluczu...
Улюч. Село моїх дідів і прадідів. Село моїх батьків. Моє село, хоч правду кажучи, коли я народився Улюча вже не було. Про все це знаю від батьків, яки говорили про своє, а з часом і моє минуле. Весною 1946 року, на наше свято Вознесіння Господнє прийшли поляки і спалили НАШ УЛЮЧ. Село, в якому було, як то батьки говорили, біля 400 номерів (тобто родин) перестало існувати. Перестали існувати млини і тартаки, А було їх по кілька. Залишилось тільки кілька хат в яких залишились де яки мішані або польськи родини і дві церкви. Як розповідали батьки, у тамтой час тільки вітер танцював на попелищі села і розносив, мов поштар листи, попіл і дим зі спалених хат. Боже, скільки то разів, коли говорили про своє горе, я бачив, як їхніми лицями плили сльози. Бувало, що дитячими руками я витерав їх а з часом плакав разом з ними.
Коли я доростав, став з більшою любов’ю і зацікавленням прислухуватися всьому, про що говорили. З кожним днем був спрможний краще їх розуміти і вписувати в пам’ять все те, що вчув. Нині, не тільки своєю, а і їхньою думкою і любов’ю, вертаю до свого Улюча з якого мене з батьками та односельчанами у час ганебної “Акції Вісла” насильно в жорстокий спосіб викинуто на західні землі Польщі біля міста Зелена Гора (Zielona Gуra), щоб сполячити.
НЕ СПОЛЯЧИЛИ!
Наша любов до свого рідного були сильніша від їхніх задумів. Ми є! В нас є сини і внуки! І тільки від нас буде залежати, чи ми БУДЕМО! Я впевнений, що так. Якщо завіромо своїм батькам, якщо з молитвою підемо до Всемогучого Бога у свої церкви, - МИ БУДЕМО!
Нині маємо Вільну Україну, яка знає, що МИ Є! Вона є запорукою нашого буття. З Богом добрі люди! БУДЬМО!!!