|
Прийдеш
ти опівнічним кошмаром, драконом пустель,
Міражем золотим,
що висушує квіти у венах.
І крізь вишепти
мушлі востаннє мій страх проросте
Неогранним
смарагдом – насичено, болісно, темно.
Я пробачу усе:
неприборканість злив, ланцюги,
Вогкий морок
склепіння і зраджену кров на долонях.
Біла жриця води,
що для тебе змете береги,
І заплаче вогнем,
захлинеться у ньому, потоне.
Ти наснився мені,
як давно ти наснився мені…
На світанку
пророчім у танці пісків під ногами
Пізнавала. Тремтіла
нап’ятим бажанням струни,
Билась тінню об
стіни, тікала у шрам амальгами.
Але ти не щезав.
Через тисячі й тисячі літ
Ми поєднанні
кревно, як ніч і офіра у храмі.
Ти стилетом у
грудях живеш, розтинаєш живіт,
Пропікаєш тавром
понадкрильним, цілуєш нестямно.
Прийдеш ти. Уже
вкотре назавжди. Як сонце. Як день,
Розірвеш позолочені
пута, розІб’єш окови.
Біла жриця води
упокорено в ноги впаде,
Приховавши в
очах подовгастих лазурну шовковість.
09.02.2013
| 
у Вас 
0
