Похмурого осіннього ранку вони сиділи в маленькій кав’ярні, а за вікнами вирувала гроза. Він не міг відвести погляду від чарівної супутниці, її смаглявого замисленого обличчя, темної коси, глибоких карих очей, що дивились кудись повз. Хлопець не знав про що вона думає цієї миті й почувався дуже незатишно поряд. Заходили і виходили відвідувачі, а тиша між парою ставала чимраз напруженішою, наче розверзалася прірва. Раптом він не витримав: “Ти хочеш щоб я пішов?” Відповіддю було мовчання. Це кінець. Він вийшов у дощ і побрів крізь стіну зливи. Не відчував холоду, не бачив дороги. Не мав більше жодних бажань. Лише пустку. Болем стиснуло їй серце, але більше нічого не змінити. Так треба було. І тільки спогади наче відкрита рана залишились вічною мукою між ними.
Поділіться цією новиною у Фейсбуці або роздрукуйте:
Переглянули твір - 1165 чол.
у Вас # закладок
Автору за твір:
Автор чекає на Вашу оцінку та коментар
Всього коментарів: 0
Додати коментар:
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
