Я
її бережу, як в гнізді пташеня.
Я
спокійної ночі не маю, ні дня.
Бережу
від сови, від зозулі й синиці — Від
усякого ока — свою таємницю.
Вона
в серці самому у мене живе й
Так
витьохкує в ньому, немов соловей,
І,
буває, вмовляти себе не дає:
«Тихше,
люди почують, що ти в мене є».
А
як вітер тривоги її розгойда,
Якщо
випаде раптом із серця-гнізда
Таємниця
моя — золоте пташеня,
А
навколо — обличчя, і рух, й метушня...
Хтось
об неї спіткнеться, а хтось обмине,
Хтось
багнюкою кине, хтось просто лайне.
Я
тоді свої очі нічим не загою.
Я
прошу лиш: навмисне не вдарте ногою.
|