Снознайки 4. Татко кролик?!

- Таню, Таню! – вбігаючи у кімнату горланив Влад.
- І чого ти так репетуєш? – підвівши очі на брата, запитала дівчинка.
- Фунтика батьки вдома залишать...
- Як вдома? – випустила з рук майку Таня. – Та не може бути! Як ми без нього в селі? .. А як він без нас?..
- А так.. – в розпачем потис плечима Влад. – Татко навіть і чути нічого не хоче...

...і поки діти безнадійно намагалися переконати батьків дозволити забрати з собою у село кролика Фунтика, у подушках кипіло своє життя...

- От це та-а-ак... – рішуче поправила на голові хвостики Танюшковичка. 
- А що ми можемо вдіяти? – з відчаєм запитав Владюшковик.
- Що не що, а якщо то що! – замислено кусала собі губи мала снознайка. – Не хвилюйся малий, щось придумаємо! – підморгнула. – А знаєш, багато людей вірять у те що існує переселення душ і наступні життя...
- І як це нам зараз може стати у нагоді?
- Хі, от так! – загадково посміхнувшись подушковичка Тані взяла чарівне перо і почала писати сон....

... А з самого ранку за кухонним столом тато почав розповідати про те, що йому наснилося:
- Уявляєте, я був декоративним кроликом, жив у сім’ї і, звали мене Мікусь. 
- А чому саме Мікусь а не якось інакше? – підвівши на татка очі, запитала Таня.
- Та хіба ж я знаю? – знизав плечима батько.
- А далі що? – зацікавлений, чекав подальшої розповіді Влад
- У мене ще й досі смак моркви у роті, – розреготівся татко. - Ну, добре, добре, розповідаю далі... Так от, жив я у клітці. Невеличка така, але гарненька. Вона у кімнаті дітей стояла. А ще мене щодня, влітку, на балкон виносили...
- Як ми Фунтика! – заплескали в долоні діти.
- Так, як ми, - посміхнувшись, підтвердив татко.
- Але, голова родини був занадто серйозним. Він начальником охорони працював і звик щоб всі підпорядковувалися його вказівкам... 
- Все як у нас у родині. – від здивування навіть вареник випав із рота Тані.
- Хм... дійсно, дивно, - почухав потилицю батько. Але, опанувавши себе він продовжив розповідь. – Коли прийшло літо - батьки завезли дітей у село. Мене залишили вдома. Якби ви знали як мені було погано, я навіть плакав! – пожалівся дітям батько, пригадуючи себе у тілі кролика. 
- А чому ти плакав? – запитав Влад
- Та я ж один однісінький цілими днями був. Мене вранці голова родини на балкон виносив і, лише ввечері звідти забирав. Він цілими днями на роботі, а я на сонці...
- Лишенько! – схопилася за щічки дівчинка. – Ми ж Фунтика теж так залишаємо, - забідкалася.
- І в село без нього їдемо... – додав Влад.
- Кехе, кехе, - закашлявся батько. Він врешті решт все зрозумів.
Потупивши погляд голова родини вийшов з кухні... Повернувшись він сказав:
- Фунтик поїде з вами. Він член нашої родини і ми не маємо права з ним так вчиняти!
- Ура-а-а-а! – залунало на всю домівку. – Фунтик їде з нами! Ура-а-а-а!
- От же ж сонячні зайченята, - з любов’ю поглянувши на радісних дітей, щасливо посміхнувся батько.

А у подушці тим часом весело гомоніли снознайки:
- От же ж ти, Танюшковичка, молодець! – захоплено дивлячись на сусідку хвалив Владюшковик.
- Та що там я, - запашіла рум’янцем подушковичка, - це нам на релігієзнавстві розповідали. От я і використала знання коли писала сон для батька.
- А ми ще не вчили такого...
- Нічого, на наступний рік у Вас буде цей предмет – і, підморгнувши малому Владюшковику, Танюшковичка дістала з-під пір’їнки книгу „Релігійні вірування народів світу”, - а поки, якщо цікаво, можеш мій підручник почитати.
- Дякую, - і, вдячно посміхнувшись, малюк пішов до себе у подушку. – Я буду дуже обережним з книгою, обіцяю! – гукнув.
- Ми снознайки, ми всезнайки... – замуркотіла собі під ніс пісеньку Танюшковичка.