Казка "Вуглик i Iскорка"

У родині Вогнів народилися дітлахи: вогник-дівчинка і вогник-хлопчик. Назвали їх Іскорка і Вуглик.

Як і всі діти, вони любили бігати, стрибати і бешкетувати.

Одного разу Вуглик запропонував:

- Летимо травичку палити.

- Летимо, - погодилася Іскорка.

І вони, осідлавши повітряних коників, помчали на лісову галявину.

- Пожежа, - здійняли переполох звірята.

- Вогонь! – закричали на весь ліс сороки.

А Іскорці і Вуглику хоч би що: бігають один за одним з дерева на дерево.

- Ой, біда, - сплеснула пухкими долонями Хмаринка. – Ану бігом звідси!

Бачачи, що Іскорка і Вуглик на її слова не зважають, вона надулася, потемніла, і з неї на землю полився дощик…

- Ви чого, тітко? – насупилися вогники. – Ми ж лише граємося…

- Граєтеся? – загуркотіла Хмара. – Та ви ледь ліс не спалили! Бігом додому, бо батьків покличу.

- Ми самі підемо, - потупили очі малі вогники. Вони добре знали: якщо дізнаються батьки, то їм не позаздриш!

А скільки разів було, що мама з татом доручали їм завдання, а Вуглик і Іскорка про них забували…

- Потрібно щось робити, - сказав одного разу батько-Вогонь, - наші діти зовсім безвідповідальні.

- Просто вони ще малі, - спробувала виправдати їх мама.

- Так, вони ще не зовсім дорослі, але і у звіряток є діти! А вони їх ледве не позбавили життя!

- Тут я з тобою згідна, - погодилася мама-Вогонь. – Їх ігри могли привести до біди, добре, що тітка Хмара втрутилася.

- Отож.

На наступний день, як тільки Сонечко розплющило оченята, тато-Вогонь розбудив Іскорку і Вуглика:

- Прокидайтеся, бешкетники. Сьогодні я вас візьму з собою на роботу.

- Ура! – застрибали малі. Вони так давно про це мріяли!

Спочатку малі вогники попрямували з батьком до пекарень: там Вогонь розтопив печі… «Дякуємо тобі, Вогонь!» - говорили пекарі, задоволено оглядаючи свіжоспечений хліб.

Яке рівномірне полум’я! – раділи подорожні, розпаливши багаття. – Біля такого вогню і зігріємося і їсти швиденько зготуємо.

Іскорка і Вуглик з гордістю дивилися на батька. Який він молодець, - думали. – Всі його поважають і шанують. А як обережно він запалює свічі для закоханих! От би і собі так навчитися!

- Навчитеся! – прочитав їх думки батько. – Головне - дуже цього захотіти.

- Ми хочемо! – закивали малі вогники.

І з тих пір вони щодня вчилися всьому тому, що вміли їх батьки. Спочатку не все вдавалося, але Вуглик і Іскорка дуже старалися і згодом все частіше і частіше їм говорили слова подяки.

- Бачиш, Вуглику, і нас вже шанують, - сказала одного дня Іскорка.

- Так, - посміхнувся Вуглик. – І знаєш, це набагато приємніше, ніж бешкетувати.

А ми у вас ніколи не сумнівалися! – обійняли Іскорку і Вуглика батьки. Їм було приємно знати, що їх дітям дякують, що вони потрібні.