"Не всі такі не робить нас кращими" , але і не додає гіркості. Ви запитуєте, "що зроблене отими не всіма". Бувають і моменти,коли, як співає Вячеслав Бутусов ("Nautilus Pompilius), "можно делать и в отсутствии дела " . Повірте, Олександре, навіть коли ти намагаєшся не зі світом в ногу - це вже подвиг. Таке "неделаниє", інколи, краще від усяких необдуманих вчинків. Не все нам підвладно змінити. Інакше, знову наступатимемо на ті самі граблі, і знову "ми наш, ми новий" будемо зводити (стару ідею на новий лад). Хоча...це також суб'єктивна думка.
Дякую, Вікторе, за добре чоловіче слово. Погоджуюся з Вашою думкою, що відчуття ці в словесній формі перетримані. З іншого боку, якось лячно брати до рук поетичний скальпель. Та заради благої справи - попробую.
Погоджуюсь: зміст - бездоганний (за винятком двох останніх рядків, які не можу збагнути). І вірш дивовижний, бо описує "рай наш" , який є далеким відгомоном небесного, спотвореного гріхом але не зруйнованого ним остаточно.
Взагалі то: пиха - стихія інтернаціонального ґатунку. А думка про те, що тут ми поспіваємо більше від інших... Гм, попахує суб'єктивізмом. Можливо не варто так згущати фарби ? Не всі ж такі... А у вірш капнути трохи позитивізму та додати філософського бачення і славно дивитиметься.
Тут я погоджуся з Вами. Людська мова занадто куцохвоста, щоб вилити досвід свого спілкування з істотами вищих порядків на безпристрасний папір (і ще у віршованій формі). На поетичному станку починаєш шліфувати свою майстерність і цьому немає меж.
І все таки:
О, музо, дивна, чудодійна! Звідки приносиш ці рядки? Яка рука, о благодійна, Тобі їх, музо, подає? Оцей нектар солодкий миру, Цих теплих крапельок вино, Цього живого еліксиру, Що ти даєш мені його?
"Натхнення час -це час святий... В цей час душа моя літає, Вгорі в блаженному розмаї. І слуха голос неземний, І чує те чого другий В цей час душею не вчуває".
Хоча Ви маєте рацію: "справжня поезія народжується в муках".
Похвально, вельми похвально, Пане Вікторе! Повірте, не кожному чоловіку під силу так озвучити свої романтичні зізнання коханим.
Правда, не розумію чому мовчить прекрасна половина. Може від таких палких освідчень всі наші жінки давно на Лебідок перевтілилися. А можливо ще почуємо і їхню думку.
Кажуть люди, що нагору легше вибратися ніж на ній втриматися. Мабуть так із людиною. Легше її в собі знайти, важче вберегти. То маєте рацію, пані Наталю, що "сенс життєвий в тому, щоби ... Людину в собі зберегти !"
Суть в цій байочці така: Наша Яна - бездоганна. І не винен Пелікан, Що у річку впав банан. Діти, звісно, молодці! Слава рибці золоті. Шану віддамо й Ірині, Ввічливість то рідкість нині.