Друга строфа являється продовженням першої. У ній я згадую про хату, а вже потім пояснюю, чому це роблю - саме у тій хаті була у друга гітара.... У закінченні озвучую той факт, що друг і зараз співає, коли зустрічаючись ми його просимо це зробити, але вже кожну пісню співає, сам не бажаючи того, тільки хрипучим, не своїм голосом, адже ми чули той, його рідний, голос раніше. Це так, як і Микита Джигурда дуже хотів наслідувати манерою виконання Висоцького, рвав голосові звязки, а зараз, де потрібно і де можна без цього обійтися, постійно хрипить. А мені вірш, відверто, дуже подобається. Дякую за коментар.
Обіцяв же учора щось цікавеньке розповісти, думаю, що вдалося. А хіба у тебе, Сашко, немає таких друзів, із якими тобі хочеться нас познайомити, нехай навіть заочно? Подумай...
Із гарними героями нас познайомила Тамара. Їх подальша доля небайдужа нам до цих пір. І це ще не закінчення тієї недавньої історії, чомусь саме це відчуваю...
Правильно ти, Андрію, говориш, але й це не все! Ось уяви тільки на мить, що в тебе якісь певні плани на день, кепський настрій зараз, а тебе благають щось написати комусь, а відмовити ти не можеш. Ось і починається ота мука "Рядків на замовлення", а не творчість...
Світанок, Якове, образно кажучи, буде подарунком життя нам за ту темну нічку, яку ми обов'язково повинні пережити, яка ось зараз на недовгий час накриє нас пітьмою, адже тільки сліпий не бачить, що почало в житті знову вечоріти. Дякую.
Не знаю, Михайле, чому, але я, попри всі наші життєві негаразди, дуже радий уже тому, що ми просто живі на цьому світі. Скільки різних прикрощів ми долаємо на своєму віку, та всі вони не можуть зламати нашу волю, знищити наший дух, бо ми просто хочемо просто жити. Бідуючи,нехай, але жити. Жити, бо ми - живі!..
Якщо маєте пасіку, мабуть, і оповіданнячко про бджолярів у вас також є? Я вдячний вам, Алло, за ваше запрошення, але якщо й завітаю до Дрогобича, то тільки взимку, на свята... Бджілки взимку сплять, не будемо їх турбувати.
І знову про те саме, шановний пане Василю! Ну, навіщо мені оці ваші страшилки, що мене діти осудять? За що? Що не боявся при радянській владі листівки Народног Руху перевозити на Україну з Литви, а їх частина друкувалася саме там? За те, що першими в радянському союзі пам'ятник вождю демонтували? За те, що маю грамоту від попереднього президента, мабуть, самі здогадалися за що? Не хочу всього доброго навіть перелічувати, бо, повірте, його немало. Крім дружини, але я перед нею з часом якось уже сам, мені і перед Богом каятися особливо непотрібно, гріхів великих не ношу. І місце у мене в житті те, яке я обрав сам, повернувшись, на відміну від вас, на Україну, бо знав і знаю, громадянами якої країни були б мої діти, якби я залишився в Литві, як це зробило багато моїх добрих друзів, які просто поміняли Батьківщину на краще життя. Ось за це їх можу навіть я осудити, але не стану, бо візьму на себе селикий гріх. А ви гріха, бачу, не боїтеся, одну із заповідей забуваєте, не потрібно, так робити, пане Василю. Дуже боляче, особисто для мене, звучать ваші слова, правда.
О, то ви маєте пасіку! А я мед не люблю, Алло. Мене колись малого так покусали бджіки, що й у лікарню потрапив через це. У сім'ї нас таких байдужих до меду троє - крім мене, ще син і донька. Не знаю, чому вони не бажають смакувати, але дружина зараз через це не дуже бідкається...
Та вже минулося. Ось цілий ранок "Співанку" Оксанину слухав, потім ваш "Незвичайний" дар прочитав, до речі - у вас шановна, справді, незвичайний дар писати веселі усмішки, тож настрій добрий. А у нас не дуже й дощило, батьки ще й город поливали потроху. Це вас, бідненьки, там заливало...
Ось бачиш, як чужа поезія і мої останні коментарі впливають на мій настрій. Звик усе близько до серця сприймати. Щойно написав вірша про друга, він трохи веселіший, завтра розміщу, але вже сьогодні знаю, що він тобі обовязково сподобається.