Хоч вже і пізно, але хочеться всім вам подякувати: Тамарі Шевченко - за ромашку (мої улюблені квіти, до речі :), Вікторові - за турботу (не згублюсь, не згублюсь у житті, хіба що - в житі :), Мішулі - за чорнобриву імпровізацію (от вже справжній чорнобривчик!), Альоші - за пропозицію, Софієчці - за четверту макітру ( бо три в мене вже є! І вишиванка! і коляда справжня до Різдва), Томі - за майбутню мелодію до пісні (на роялі листопаду Звучіть мені, іздалеку звучіть!
М-да, Світланко... Чомусь спало на думку, що іноді не лише голову бика прикрашають роги... Сподобалась фраза "Жінка - то мить, яку ти можеш пізнавати знову і знову". Узагалі, Ваша проза - надто незвичайна, надто самозаперечлива, щоб оцінювати її за загальноприйнятою шкалою. Постають інші питання: сприймати чи не сприймати? вірити чи не вірити? сказати правду чи... промовчати? Втім, у люстерку, яке Ви створюєте, кожен бачить власне відображення. Ви тільки не зловживайте, як майстриня, і намагайтеся не давати життя кривим дзеркалам.
Тамарочко, "жадана госте"! "Ці виноградні пальчики солоні" заполонять сьогодні весь мій день! Чи настрій такий, чи вірш прочитано у відповідну хвилину - таке враження, ніби в ожинах відшукала збиту зорю... На небо її, на небо!..
Що ж тут критикувати, Том? Хіба що "лісної" - не лісової часом? Проте, чогось мені здається, що іноді деякі "неправильні слова, фрази і наголоси" лише підсилюють загальне враження від твору або ж просто губляться серед настільки яскравих знахідок і образів, що стають непомітними.
Люди завжди бояться того, чого не можуть пояснити. Хоча, водночас і тягнуться до нього... Не беруся аналізувати сюжету і позасюжетної лінії Написали Ви, Дарочко, по-відьомськи заворожуюче, по-барвінковому синьо. А спека і справді нестерпна...
Ох, Вікторе!.. Цей ваш вірш не має потреби ні в озвученні, ні в "окартиненні" - все одразу і уявляється, і переживається, і навіть квітучі яблуні пахнуть. Це, мабуть, Вас надихнув Катрусин вірш (там є така ілюстрація, де заквітчані сходи ведуть у небо). Змінила б лише "ластів'яний" на якесь інше слово, і "у краї" на "у краю".
"Місце зустрічі змінити не можна! - так подумав собі кобзар-"гонта". - Легкою виявилася Тамара Шевченко на руку!" Цікаво, якби всеньке "Анумо..." зібралося біля нього, чи б він, нарешті, не заспівав?
... І нарешті - зізнання (як абсолютне звільнення): собі, Тобі, Тиші... Летючий Щоденник, мов Летючий Голландець, вже губиться за хмарливими вимріями, але раптом зачіплюється необережно крильцем за край (червоне поле?) веселки, намальованої Зірочкою. Вона забігає до кімнати і простягає довгоносій Світлані ручку, - нову, червоно-синьо-зелено-жовто-блакитну, - пиши... Тільки не плач. Особлива мить...
Мабуть, мускули качають, а головою кивають чи хитають (якщо вона на місці). А дураки - на бураки! (побачимо, чи тоді вони сміятимуться залюбки). От. Лиха я сьогодні, як болячка!.. А якщо серйозно, то не тільки Вашу, Вікторе, душу неправдиві балачки убивають. Розумію, розумію... Із життя сюжетик вихоплений!