Ура! Ура! Вітання Наталочці! Доколисалася, словом Диск уже замовляю, тільки прохання не надсилати його мені, а "приберегти" до зимової відпустки (все одно раніше не дійде). Чудове тріо, наче створені один для одного: списалися, зігралися, зіспівалися, - мо-лод-ці!
От Міша (не Лєрмонтов) у нас "работнік" (читай:романтик): йому б де-небудь заснути - чи під хмарами, чи дощик слухаючи... Так із "тучки" в "тушку" перетворитися можна
Безперечно, цікавий твір. Проте, "це неможливо" - збагнути його справжню силу відразу. Деякі образи надто несправжні: курличе не лелека, а журавель :), "і мозок, і підсвідомість моторошну, де...сонячне кохання"
Щоб не повторювати знайомого "Мовчання - золото", процитую краще доречний тут рубайчик Омара Хайяма:
О, сердце! Вот вино божественных идей, Храни, не продавай, прильни губами, пей! Не надо, как ручей, журчать о треволненьях, Учись глубокому безмолвию морей.
Мовчання у цьому вірші не тільки глибоке, а й високе - словами справді не пояснити. Жени "оленів" у тундру, Катрусю!:tongue:
Ага, а ще був колись такий романтик Лєрмонтов Міша: "Тучи небесные, вечные странники, степью лазурною, цепью жемчужною..." Альоша, а що то за розділові знаки такі "перисті" вийшли: чи є вони, чи їх немає, чи за хмарами мені не видно?
Упіймала себе на думці, що без відгадок не справилась би із Наталчиними загадками :( Назбирала б одних мухоморів, це точно! Не можна мені по лісах самій шастати...
Привіт, Джеяна! У нашій "палаті" хворих із таким "діагнозом" ще не було! Хоча життя і тут "гостро йде через серця". Вітаємо нового автора! Не здумайте одужувати!
Я намагаюся зрозуміти, як Ви віршуєте, що для Вас - слова, з якою метою Ви складаєте із них ці чудернацькі, часто безглузді композиції, чи замислюєтеся над тим, що творите, - і розводжу руками... Саш, може, Ви і звільняєте чиїсь серця від болю, а от моєму лише завдаєте: "не пускаю світ до вух", "ілюзія стає в чергове мною"... Я закриваю очі, Немо! І вуха. І рот, бо вже й так наговорила лишнього. Можливо, така розчарована, бо справді чекаю Ваших віршів, а останнім часом чомусь з'являється лише отакий пух...
Бо Софійці, як і мені, мабуть, не подобаються геніальні речі: перед ними треба "преклоняться", схиляти голову і.т.п. А ми цінуємо рівноправ'я і "вольний спів"! І ще - Ваше уміння піджартовувати над самим собою. Це набагато краще, ніж скаржитися. І набагато цінніше, ніж "роздута геніальність". Врешті, свого читача Ви вже знайшли, чи не так?
Щось у Вас, Немо, останнім часом яке не море - то все Чорне... Спочатку "нехай вас вбив би чийсь нагай" - українцям ( та ще й у рубриці "Патріотичне"), тепер американців узялися "душити"... До чого Ви, власне, закликаєте? Ваш варіант? У чому Ви вихід вбачаєте? Пересолено, як на мене.
Василю, Ваша поезія, як завжди, дуже концентрована. Тому не дивно, що з'явлється надзвичайно багато охочих "розбавити" її. БерУ бЕру (можна?) - солодка... А Вам залишаю оцінку.
Людочко, Ваші добрі слова, повірте, - нагорода значно вища, ніж будь-яка оцінка (розберетеся згодом, не біда. Залишайтеся з нами, бо й Ваша поезія дуже усім припала до душі). А людина я зовсім звичайно (може, трохи "язикатіша" за інших, бо знаю італійський "язик" Та багато нас є таких. Головне, що спільну мову знаходимо.
Носовичків явно не вистачає... Але справді: це хороші сльози, що очищують і допомагають віднайти "загублену стежечку". Спасибі, що так дружно поплакали зі мною!
Хотіла запитати: а де перебуваєте Ви? Серед звірів, пропитих, даунів, обкурених і.т.д. Вас, очевидно, немає. То де Ви вбачаєте себе самого і яким є Ваше оточення?
Поки там шепочуться осики, Я хотіла от що вам сказать: Треба на підмогу чоловіку Хатню робітницю пошукать. Хай вона прасує ті сорочки І штани протерті зашива! Ну, а Ви складайте у рядочки І римуйте, Вікторе, слова. По гриби ходити - Боже змилуй! Зрозуміли, Вікторе? Ол-райт? З Вашим щастям, наш Дідусю милий, Мухомором стравите нам сайт. Хай оті вибоїсті дороги Полагодять врешті, щоб їм грець! Хай з осики золото поллється Просто, Вітю, Вам у гаманець.
Немо пробачений давно і назавжди! Дякую землячці Олі, Вікторові, а з Катрусею поділюся паперовими носовичками... Вірш старий, а от спогади, емоції від них видаються щойно пережитими. Та бачу, не тільки у мене одної. Бо що є кращим за дитинство?
Саша, мені також сподобався вірш, бо якщо хтось і не бував на Волині, зможе завдяки йому уявити, який це гарний край. А ложка дьогтю у цій бочці меду - це те, що Ви лінуєтеся достойно закінчити розпочате. Звичайно, це Ваше право ( як казав отой зайчисько із мультика: "И так сойдет!"), але тоді готуйтеся до зливи зауважень, частенько - серйозних. Іноді добре погратися, але потрібно відчувати і межу, поза якою гра закінчується. Я все ж дозволю собі поставити п'ятірку за вірша, бо мене підкупив "нектар озер". Удачі, удачі, і - працюйте, працюйте.
Товаришко Тамаро! Що таке "протаїлись"?.. "на гілок озираюсь хруст" - мені також так більше подобається, бо "кожен хруст" може виявитися і хрустом кісток... І дуже вдало "Квилять лебеді білих рук" - аж серце заходиться!
Пропоную пересвідчитися у правильності слова "голосьба" (мабуть, ліпше "голосіння"). І два слова щодо останньої строфи: рядочок "Стоїть роками В Вишняку" замінила б на "В радіаційнім вишняку"(як на початку), щоб уникнути немилозвучного злиття приголосних. Вірш достойний. ТАК пишуть про любов до України.