Я інколи знімаю свою маску, Щоб подивитися, наскільки я змінивсь, Чи вірять люди ще у мою казку, Чи не далеко журавель піднявся ввись. І я ще дужче до грудей синицю притискаю, Я закриваю очі, не пускаю світ до вух, Бо тут мене таким уже ніхто не пам'ятає, Без маски я, мов тінь, без неї – тільки звук. Тому ілюзія стає в чергове мною: Я посміхаюсь, переводжу дух, Я звільнюю серця від болю, Я знову вітер, все навколо – пух.
У кожного з нас є власна маска. Колись доведеться обійтися без неї, а цього не всі бажають - І коли істина оця З лиця життя знімає маску, - Ми всі лякаємось кінця Для нас придуманої казки...
Я намагаюся зрозуміти, як Ви віршуєте, що для Вас - слова, з якою метою Ви складаєте із них ці чудернацькі, часто безглузді композиції, чи замислюєтеся над тим, що творите, - і розводжу руками... Саш, може, Ви і звільняєте чиїсь серця від болю, а от моєму лише завдаєте: "не пускаю світ до вух", "ілюзія стає в чергове мною"... Я закриваю очі, Немо! І вуха. І рот, бо вже й так наговорила лишнього. Можливо, така розчарована, бо справді чекаю Ваших віршів, а останнім часом чомусь з'являється лише отакий пух...
І ніжний пух, і книжний пил - Мій сенс буденного життя. Немає часом в тілі сил, Але без краплі каяття Я знов захоплено зловлю Миттєву музу й, наче міль, Не відчуваючи жалю, Крізь задоволення чи біль На лист паперу пришпилю. І хай метеликом не стане Мій витвір розуму й душі, Ловити "міль" не перестану, Бо є читач й на ці вірші. Я ж не поет, я просто митар, Тому й Ніхто, посеред Вас, Це Ви віршуєте, щоб жити, Живете зупиняючи так час, А я, усе ж, відмовлю світу, Й закривши вуха, крикну: - Пас! І знов ілюзія захопить, Мрійливо в грудях защемить, Натхнення римою окропить, На цілий вірш, на цілу мить. Ну й що, що розмір трохи криво, Хай склад зненацька ріже слух, Для всіх знайомих (що пишу я) - диво, Не вірить часто родич, а чи друг, Та моє щастя - муза незрадлива, І книжний пил, і ніжний пух...
Вірш змістовний, я все зрозуміла, як зрозуміла. Хоча хто може однозначно сказати, що поет мав на увазі. Можна, звичайно і покритикувати, але покритикувати можна навіть самий бездоганний вірш. Майже завжди є 1-2 строфи , що випадають з контексту, написані просто для рими. Не це головне. Головне, що треба знов і знов пробувати знімати ту маску.
Усі ми порох, пух, ніхто, нічого І одягати маски ні до чого, Але навіщось одягаєм. Та маска парить, муляє, вростає. Що ми приховуєм, чого шукаєм? На вустах усміх, а душа страждає. Шукаєм успіху, себе, дорогу До прийняття. То все до Бога! А Він нас справжніх знає. І любить! Таких, як є, приймає!
Вникнути у внутрішній роздум автора дуже важко , бо деколи відчуваєш що пишеш не сам , а ніби хтось пише твоєю рукою і керує твоїми думками і тоді виходить на перший погляд щось чудернацьке , а насправді , треба зрозуміти глибину усього того що приходить до автора , а може і до вас як інших авторів також ...
Додати коментар:
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
0
