Тебе нема. Тікають сни у даль незриму, І мріям крил для лету так тепер бракує. Слова освідчень в мені боляче пульсують, Шматують душу дум сумних колючі рими.
Долаєм відстань сподівань, безмовних тіней, Ідем наосліп по чужих лише дорогах. Тебе нема. І лиш молитвами до Бога Я топлю в серці безнадій холодний іній.
Тебе нема. Вже не втішаюсь навіть снами, Мов крок один лише від прірви розділяє. Хотіли разом скуштувати крихту раю, Та світ самотності від нині поміж нами.
Похмурі дні, гірка печаль, схололі руки, Безмовні ночі проростуть в самотні ранки. Я вигораю без любові до останку – На дні душі поставив хтось тавро розлуки...
Здається, тиша - тишею, а як вона може надихнути душу Поета! Нехай твоя тиша завжди звучить на всі голоси, надихає на нові злети, зігріває і світиться у пітьмі!
Куди ідеш, самотній подорожній? Так часто пекло схоже нам на рай. Нераз в засліпленні зриваємось в безодню, Коли в душі зневіри понад край. Віщує крук загибель, ти не чуєш? Студений вітер пристрасть роз'ятрив? У темних водах світло не ночує, У серці втікача – лише надрив. Залишиш дім, куди ж тоді, бездомний? В чужих краях – лиш озеро оман... Так часто ми у пошуках невтомних В дорозі заподіюємо ран Не лиш собі, а й ближнім, які поряд. Чи ж варто у безодню так спішить?! Тече вода через роки і гори, В ріці Життя тамуєм ненасить - За волею, якою вічно марим, І за вогнем, що серце обпіка. Ніщо в житті нам не мине безкарно – Ні зле, ні добре, правда є така!
Шумить ріка, гудуть надривно дзвони, Й закохані у весну солов'ї Знов пристрастю відгукуються в лоні Душі твоєї, де ще йдуть бої...