Колись писала Віктору Кучеруку такий коментар на його вірша...
Дорога стелиться безкрая, Згубився десь дороговказ, За мить до прірви - мов торкає Крилом незримим янгол нас. У прірву рано ще зриватись, Допоки в серці є вогонь, Зринають рими в нім крилаті І дух не знає перепон. Хоч від біди ідем до скрути, Гірчить реальність, як і сни, Слова любові прагнем чути, Як звуки лагідні весни. Душа, що поруч, озовися І поділись своїм теплом, Нехай радіє янгол в висях І ніжно пестить нас крилом... Нерозумінням світ карає, Лишає в серці біль образ, Та в вічнім прагненні до раю Душа знайде дороговказ!
Галинко, як кажуть - на кожен товар є свій покупець, комусь є шедевром "мама мила раму, рама впала на маму..." і має на те право так вважати, а хтось шукає суть життя "на дні, в якім немає дна...". Дякую Вам за щирі побажання, можу Вам лиш навзаєм побажати - завжди відчувати на собі дотик якгольських крил!
В даному контексті любов - не лише між чоловіком і жінкою, а й між батьками і дітьми, між братами і сестрами, між друзями і просто ближніми... Хоч деколи це "чистилище" швидше нагадує пекло...
Часом людина переконана, що робить добро, а насправді кривдить ближнього... як тут бути? Вартує задумуватись, а ще - ставити себе на місце тих, з ким маємо справу, адже усе в цім світі нам повертається бумерангом...