Тема дуже болюча, адже писати про смерть завжди важко, хоча пишучи про неї - ми вчимося більше цінувати кожну мить життя нашого і наших ближніх... та проситься ще трохи над формою попрацювати, пані Галино, бо рядки стрибають де-не-де...
Буває мить, коли спинитись варто, У душу зазирнути свою власну, Там фініш може стати новим стартом І розгорітись вогнище погасле Надій і мрій, що знову прагнуть лету, Вони ж бо марять волею одвічно, Бо воля - мов повітря для Поета, Від неї сяють світлом його вічі.
Буває мить, де шляхом неповернень Пора душі іти й не озиратись, Бо не прийме душа ця більше скверни Й повік уже не вернеться за ґрати.
Мить одкровень напоїть спрагле серце Теплом і світлом, аж по самі вінця, Зринають з вуст слова лише відверті, І дух стає, як в дикої вовчиці.
Щаслива мить - коли маленьке зерня До сонця врешті стане пробиватись... Іде душа стежками неповернень - У сяйві зір, в очікуванні свята!
Оксаночко, щойно переглянула, аж мені дух перехопило, особливо від деяких кадриків, я багато місяців чекала на неї... за цю пісню Тобі особливе дякую, адже останні чотири рядки у мені постійно звучать, як життєве кредо, як якась мантра, я їх часто пишу на збірці, коли роблю комусь дарчий надпис... Велике дякую також Катрусі, її оздоблення лягло мені так на душу, наче вони там постійно жили до сих пір, все так природно і життєствердно... аж сльози на очі накочуються... Дякую Вам, мою любі яснокрилі Подруги!
Дякую, Ірино, за побажання! Хоч слова до пісні з далекого минулого, всі наші сльози сонце давно висушило, чого ми з Оксанкою бажаємо усім навколо, а своїми словами "Живи!" намагаємось допомогти нашому сонцю у його непростій місії втирати сльози людських душ!
Нехай Твої слізоньки будуть лише від щастя, а ангелик споглядає зі своєї хмаринки на Тебе не жалісно з осудом, а з невимовною радістю за те, у нього є ТАКА підопічна! Живи, Оксаночко, і будь щаслива!