Я зрозуміла, пані Валентино, та чомусь мені згадався мій давній "П-ЧА"... Порожнеч деколи варто позбуватись, або ж наповнювати чимось добрим і світлим...
Привітне сонце світить не для тебе, Обмерзле гілля знову не заквітло, Розлоге небо, може, і не небо – Омана в висі, зовсім непомітна, Жорстокість долі ранить твою душу, Надломиш крила, прагнучи злетіти, Етюдом смутку милуватись мусиш, Черствіє серце від облуди світу... А чи не варто порожнеч позбутись???
Оксанко, ми всі різні і бачимо світ у барвах, лиш на притаманних, тут нічого злого нема, деколи суть ховається між рядками, а деколи головне навіть не слово, а енергетика, що вкладена у нього автором...тому не розпачай! А твою неповторність справді не кожен збагне, та в цім ( це щоправда не єдине) твоя привабливість!