Може й рівні наші ніші, Лиш заповнюються різно, Хтось сягає неба вище, Хтось по собі попелище Залишає... Час-провісник Всім готує власне місце І свою єдину нішу, У яку не вдасться влізти Більш нікому - бракне кисню... Тут закони діють Вищі
Ірино, я стільки тексту написала не з великого бажання задати Вам якісь запитання і не з великого зацікавлення Вашою творчістю, вибачте вже за відвертість. Я просто помітила в останні часи Ваше прагнення писати краще, шукати нові образи, вирівнювати рими - це дуже добре. Мої запитання були поставлені лиш з одною метою - аби Ви вимогливіше ставились до того, що пишете, перечитували написане і не намагалися штучно підганяти рими на шкоду суті і самому Слову. Тут на сайті є у кого вчитися мистецтву висловлювати думки, мистецтву віршування, а найголовніше - поваги до Рідного Слова. Ніхто Вас не змушує бути на когось схожими, майте власне обличчя у поезії, та ще раз наголошую - вміння визнавати власні помилки і постійне прагнення до вдосконалення - це риси лише сильних і мудрих. То ж будьте такою!
Когось торкає крилом незримо предивна птаха, а хтось ґвалтує стражденну риму, без тіні стра'ху, що тій пташині понад-небесній шматує крила, обрубки думки бажає вплести в рядки безсилі.
Чом він не бачить, що та пташина закута в пута? Хоч снить про неба ясне проміння і прагне Суті. Чи він не чує, що білий янгол рида безмовно, бо споглядає, як в душах спраглих вмирає Слово?
То ж не плекаймо свою бездарність, хоч світ й лукавий, шануймо птаху понад-захмарну, не прагнім слави. Лиш справжнє важить - збагни нарешті, поглянь в глибини до свого серця - там під арештом сидить... Людина!
Не той самотній, хто один в пустелі Чи по морях без весел сам пливе, Хто мусить говорити тільки в стелю, Чи з вуст печать мовчання не зірве. А той, хто серця голосу не чує, У кого мов душа глухо-німа, Чиє нутро пекельний сум лінчує І радості ні з чого вже нема, Хто назавжди утратив віру в диво, Якому звуків Всесвіту не чуть, Якого обминають щастя зливи, А замість мрій - суцільна каламуть. Самі собі стаємо часто катом, Любові забуваючи слова... Не варто є самотності плекати В душі, яка хоч трішки ще жива!
А ще мені захотілось подарувати Вам вірша про головне у моєму виконанні, він щоправда називався "Основа".
А ти знаєш - що є в нас основою? Що є сенсом Господнього промислу? Кожен день нас усіх проскановують - Наші думи, бажання і помисли. Залишається грань незбагненою Поміж світлом і тінню одвічними, Наша кров, протікаючи венами, Нам життя по краплині відлічує. Стерто грані між днями і ночами, Між гріхом, що вростає у праведне. Що нам зорі ясні напророчили? Постелили б собі, якби знали де... В цьому світі, зневірою зморені, Йдем наосліп крутими стежинами, І душа, мов землиця незорана, Прагне трішки зігрітись... Людиною. І нічого у цім дивовижного, Бо єдиною, всім зрозумілою, Є любов, що даруємо ближньому - Мова Бога і Всесвіту цілого!
Ірино, маю признатись Вам чесно - у мене відразу стільки запитань виникло після прочитання Вашого вірша. Ось наприклад, а чому "від трави ноги липкі", то чим же та трава у Вас покрита? А як це - "степові думки"? Якщо слідувати Вашій логіці, тоді думки можуть бути ще польові, лісові, болотяні та ін.? А ще я намагалася собі уявити, як це "світ кружляє, наче вертоліт", аж голова у мене закрутилася. А ще я хочу спитати - "скрипаль" і "скрипач" - це одна й та ж постать чи різні особи? Одним словом, Ірино, я стільки нового відшукала у Вашій творчості, що й на світ тепер дивитимусь іншими очима . З гумором - Валькірія.
Ось зараз сиджу на цьому місці, де ми були утрьох, читаю і згадую, як було добре у нашому енергетичному Бермудському трикутнику... За ці слова - окреме дякую валькірійно-бермудівське!
Напівсонно, ледве-зримо осінь виродиться в зиму, Щоб колись нам за дверима весняна постала рима, Аби маківки в землицю повсипали стиглі зерна І поети, мов провидці, провели людей крізь терни...
Якщо це щодо внутрішньої схожості - то сперечатися не буду, хоча про нашу схожість мало хто знає... але якщо це про зовнішні параметри (розріз очей, брови, посмішка чи форма підборіддя та ін.) - то скажу, що ви, Ірино, перші, котрі помітили цю "схожість"...Хоча ми, мабуть, і справді схожі - і я, і Оксанка - жінки та ще й поетки, а Оксанка ще й художниця
Осінній стан душі просяк холодним сумом, Жалі - немов ножі, а ще гостріші думи Роз'ятрюють нутро і живлять ностальгію... Вливай любов у кров, хай душу твою гріє!
Кожен з нас переживає хвилини зневіри у собі і людях, це звичайне явище. Та у кожному з нас є достатньо сили, аби піднятися з колін, на які нас ставлять життєві негаразди, аби знову повірити у щось добре і світле, а головним "стимулятором" у цьому є ЛЮБОВ наших рідних (по духу і крові) до нас і наша ЛЮБОВ до наших ближніх. Не розпачай - після ночі завжди настає світання, а після грози - неодмінно знову засіяє сонечко! Живи і вір!
Люба Валю, своє "автобусне творіння" я ніяк не хотіла образити, ну хто ж захоче зі своїми янголами сваритися? А про "приколи" не знаю - я у них не сильна, бо вони для мене жодного значення не мають. Подяку за ВІРША я вже отримала, він долетів до мене крізь відстань і час Дякую, що ТИ Є!
Це я в неділю ввечері їхала зі Львова до Франківська, і в автобусі, дивлючись у небо, вслухалася у "небесний ритм" янголів, що схлипують, ось і нашкрябала цей віршик на коліні...
0
').addClass('report-spam-working');
uCoz.spam.report(scopeID, messageID, notSpam, function(response, context) {
context.elem.text('').removeClass('report-spam-working');
window.console && console.log && console.log(response); // DEBUG
response.warning && window.console && console.warn && console.warn( 'uCoz.spam.report: warning: ' + response.warning, response );
if (response.warning && !response.status) {
// non-critical warnings, may occur if user reloads cached page:
if (response.warning == 'already_reported' ) response.status = 'message_spam';
if (response.warning == 'not_reported' ) response.status = 'message_not_spam';
}
if (response.error) {
context.target.html('