Синівська сповідь

Милуючись тобою, Україно,

Мов матір’ю слухняне дитинча, –

Я помічаю смуток і провину

В надією осяяних очах.

І серцем розумію їх природу,

І в себе намагаюся забрать

Од тебе те, із чим я був не згоден,

Що на обох, як сорому печать.

Мені б не все сьогодні стало болем,

Якби  тобі покірним я не був,

А відчайдушно завжди бив на сполох,

Душею відчуваючи ганьбу

За материнські легковажні вчинки,

З яких чужий сміється досі люд, -

За що тебе віддав би без зупинки

Хтось інший не вагаючись під суд.

Та як убити віру чи надію

Мені на мить затьмарити ясну,

Якщо тебе я серцем розумію,

А розумом – ніколи не збагну?..

Пробач мені за невеселе слово,

За те, що я лукавити не звик

У роздумах про образ загадковий

І сумом оповитий мамин лик.

16.09.12