Милуючись тобою,
Україно,
Мов матір’ю слухняне дитинча, –
Я помічаю смуток
і провину
В надією осяяних
очах.
І серцем розумію
їх природу,
І в себе
намагаюся забрать
Од тебе те, із
чим я був не згоден,
Що на обох, як
сорому печать.
Мені б не все
сьогодні стало болем,
Якби тобі покірним я не був,
А відчайдушно
завжди бив на сполох,
Душею відчуваючи
ганьбу
За материнські
легковажні вчинки,
З яких чужий
сміється досі люд, -
За що тебе
віддав би без зупинки
Хтось інший не
вагаючись під суд.
Та як убити віру
чи надію
Мені на мить
затьмарити ясну,
Якщо тебе я серцем
розумію,
А розумом –
ніколи не збагну?..
Пробач мені за
невеселе слово,
За те, що я
лукавити не звик
У роздумах про
образ загадковий
І сумом оповитий
мамин лик.
16.09.12
|