Я не боюся злоби-ненаситниці,
Що наступає на п'яти щораз.
Я не боюся лукавого сита,
Що пересіяти хоче на прах
Всі мої помисли, всі мої думи,
Всі мої кроки, струни і струми...
Вже мене віяно — не пересіяно,
Вже мене жалено — тільки обпалено...
Але бере мене часом тривога,
Але бере мене іноді жах:
Ось ми дихнули, хвалити Бога,
Та погуляли по віражах
нашої долі, нашого болю.
Надивувались, аж в грудях пече!
Від гіркоти накричалися вволю —
Чого ж нам іще?
Будем тим криком одягнені й ситі, Будем дощами
кислотними вмиті.
І повечеряєм, і пообідаєм
Туго замішаними радіонуклідами...
Пошумимо ще, як буря опівночі,
Потім потомимось, змучені, дурені,
І, як заспівають треті півні,
Втихнемо, вляжемось так, як і буря.
Всім — по зневірі,
всім — по обухові,
Щоб не пручались, щоб жаль задубів.
...Як я боюся мертвотного духу
Утихомирених лихом рабів!
Як я боюся
очей олов'яних,
Як я боюся зсутулених пліч,
Рабськи похилених, немічно-п'яних, Рабськи-догідливих сірих
облич,
Що оживають від стадного крику
Лиш, коли кістку малу чи велику
Кинуть у натовп на втіху комусь...
Як я боюся!
Як я боюсь...
Другие материалы по теме
|