Я не боюся злоби-ненаситниці...

Що наступає на п'яти щораз.

Я не боюся лукавого сита,

Що пересіяти хоче на прах

Всі мої помисли, всі мої думи,

Всі мої кроки, струни і струми...

Вже мене віяно — не пересіяно,

Вже мене жалено — тільки обпалено...

Але бере мене часом тривога,

Але бере мене іноді жах:

Ось ми дихнули, хвалити Бога,

Та погуляли по віражах

нашої долі, нашого болю.

Надивувались, аж в грудях пече!

Від гіркоти накричалися вволю —

Чого ж нам іще?

Будем тим криком одягнені й ситі, Будем дощами кислотними вмиті.

І повечеряєм, і пообідаєм

Туго замішаними радіонуклідами...

Пошумимо ще, як буря опівночі,

Потім потомимось, змучені, дурені,

І, як заспівають треті півні,

Втихнемо, вляжемось так, як і буря.

Всім — по зневірі,

всім — по обухові,

Щоб не пручались, щоб жаль задубів.

...Як я боюся мертвотного духу

Утихомирених лихом рабів!

Як я боюся очей олов'яних,

Як я боюся зсутулених пліч,

Рабськи похилених, немічно-п'яних, Рабськи-догідливих сірих облич,

Що оживають від стадного крику

Лиш, коли кістку малу чи велику

Кинуть у натовп на втіху комусь...

Як я боюся!

Як я боюсь...

• ВАСИЛЬ СТУС