| Перейти (повернутися) до сторінки поезії Світлани Кедик можете ось за цим лінком Змініть мене, бо я не можу…!!! Бувають моменти в житті...
Бувають моменти в житті,
Коли почуваєш себе не як Людина,
А людина. Коли з твоїх вуст
Звучать не Слова, а слова.
Коли загартоване долею серце,
Загартована долею душа,
Створюють певний вимір,
Певний світ, де тільки ти
Людина, людина як така.
Бувають моменти в житті,
Кажуть, бувають моменти...
Кажуть, життя то є хвилина
Пронизана роками, загартована
Долею, долею, що спонукає до
Життя. А в тому житті ти
Людина – твій сан у храмі
Буття. Задаю одвічне питання:
Полягає у чому життя?
І зараз, ти відчуваєш повстання,
Бунт каяття, бо як Людину,
Зачепило питання: полягає у чому
Життя?
Та ти сприймаєш це як прощання,
Прощання з нездоровим дитям,
Якому дало силу і волю
Його нездорове, уявне буття.
І зізнаєшся: то я, те
Грішне дитя, що вчинило
Повстання. Бо в серцю
Вирує бунт каяття. Бо
Я згрішила як людина,
Та як Людина
Прощення прошу я.
*** Осінній день.
Небо ясне, сонце вигляда,
Життя прекрасне,
Коли небо ясне...
Та якось,
Ринув дощ, вітер
Листя рвав,
Немов про щось
Із ним він розмовляв –
Ревів, кричав,
Аж задихався...
А ще учора, напрочуд
Милим він здавався.
Життя прекрасне,
Коли небо ясне.
Ні. Життя прекрасне.
*** Я не поет, я людина.
Я не письменник,
Людина я, з душею
Невинної дитини,
Душа якої я.
Душа якої – небо,
Трава, земля, дерева...
Душа якої – ні,
Неможна, а може,
Так не треба.
Душа якої – знак питання,
Душа якої – крапка,
Душа – до запитання!
Нікому непотрібна цяцька.
Я не поет, я людина.
І цим пишаюся, і цим живу,
Пишаюсь мов дитина.
Я нею є, нею буду,
Боюся, нею і помру.
Я не поет, я не письменник,
Я людина... *** Ніколи не буває пізнім каяття,
Каюсь. Так, я признаю свою вину,
В житті каюсь за життя,
Каюсь за життя, каюсь, бо живу.
Я грішна, Господи, прости,
Я не молюся, а прошу,
Прошу безбожно – відпусти,
За те, що не молю, а так
По світу маюсь, так живу.
Каюсь.
Бо вірю, що настане час,
Коли почуєш моє каяття,
Бо для усіх молитва є прохання,
Прохання за життя.
І тепер я точно знаю –
Молюсь, Господи, молюсь
А не прохаю, молюся як умію.
Бодай лиш слово, бодай
Лиш погляд, та щирий,
З чистою душею, від мене
До самого Бога.
І відчуваю як тривога покидає
Серце. Неймовірно чистим
Стає єство, безнадія надією
Стає, пронизує божеством.
І в почутті, в тім почутті
Я відчуваю Бога, чую піснь Його.
Можливо, цими словами і грішу,
Та почуваюсь, як пророк любові,
Бо до любові неспинно йду.
Я відчуваю Бога, каюсь перед Ним,
І закликаю вас – ніколи не буває
Пізнім каяття, бо Бог
Живе для нас, живе для нас
В наших же серцях.
*** Я намагалась, та не збагнула,
Я хотіла, та мрія марною була,
Кажуть, здійснюється мрія,
Коли ти віриш. Та тільки вірю я
У мрію, в якій мрія мертва, нежива.
Я намагалась, та не збагнула,
Бо для мене то війна, нескінченна
Мука, в якій людина це не ти
І це не я – наука.
Прогрес, я прогресую, я пророк
Незграбної людини, нікчемного
Життя, і лише порок
Невинної дитини є порок
Майбутнього буття.
Майбутнє – світле, миле,
Ласкаве, як материнські руки,
По дитячому мрійливе, схильне
До науки, до науки про життя.
Я намагалась і врешті-решт збагнула –
Мрія є, не мертва мрія, а жива. *** Іноді буває так, що я не чую,
І не бачу, не відчуваю, не сміюсь,
Не плачу...
Лише дихаю, живу, живу
Собі й мовчу. А іноді буває
Так, що я ридаю, ридаю
Аж кричу, горлаю.
У розпачі співаю,
Танцюю від болю,
Як такого спокою
Не маю, бо хворію собою.
Мабуть, тому іноді буває
Так, що я не чую і не бачу,
Не відчуваю і не плачу. ***
В серцю незбагненная тривога,
Звичайний путь, звичайнісінька
Дорога, ми їхали туди де народився
Він, де виріс, де сповитий був любов’ю
Близьких, любов’ю краю, де ще й
Понині про нього пам’ятають.
Ні, я його не боготворяю.
Я просто намагаюся догнати,
Та мені вже не впіймати духу
Того, не відчути...
Я зраджена собою, і зраду
Цю не зможу собі простити.
Не зможу аж довіку очей
Його забути. Тепер, лише тепер
Ладна його любити, а за життя
Непокірною була любові, бо скорилася
Любові зла, відчуження...
Я не настільки щира,
Не настільки добра моя душа,
Просто водночас бездарно і дуже
Вміло прикидатися умію я. *** О Боже милий,
О милий, Боже,
Дай просто сили,
І сила хай поможе,
О Боже...
Я згрішила перед
Тобою: слабкістю,
Незадоволенням,
Несприйняттям, невірою,
Некаяттям.
Згрішила волею,
Волю давши
Закованим словам.
О милий Боженько,
Чи то є гріх, що
В очах моїх смуток,
Чи то є гріх, що
В серцю часом біль,
Чи то є гріх, що
Я відмолювати буду
Гріхи розкаяні,
Гріхи за всіх?
О милий, Боже,
О Боже милий,
Дай просто сили,
Не зламатися
І далі йти,
Туди, де непотрібно
Силу, де сила
То є Ти. ***
Інколи душі незатишно,
Нерадісно, несумно,
Лише так, якось ніяк.
Інколи, здаєшся ти розумним,
А інколи, дурієш неабияк.
Інколи, ти розумієш,
Думаючи ні про що,
А часом, не збагнеш
Дивного такого відчуття.
Я говорила вже багато
Про любов, любов
Неправди, болю, некаяття...
А слідом йде нічого,
За ним йде небуття.
І пройшовши через нього,
Розумієш – воно і є твоє
Життя. Ти радий?
Ти радий тому єству,
Ти радий болю тому,
Як придуманому божеству. *** Зимовий ліс, стежина, слід саней...
Я, маленькая дитина, ховаю очі
Від очей, очей невидимих, лиш злісний
Подих душ. Іду за слідом тим хоч
І боюсь. Сніг морозить босі ноги,
Якесь ганчір’я прикриває тіло,
Переступивши всі пороги, йду за
Невідомим слідом. Він обривається
Зненацька, неначе зник внікуди.
Я на порозі, а за порогом люди.
Не покликали зігрітись, не нагодували,
Не зодягли, не взули – прогнали,
Ще й прокляли і вмить забули.
Якась старенька оглянулась і
Запитала: “Куди ти йдеш, дитино?”
Незнаю, незнаю бабцю, я загубила
Ту стежину, загубила слід, боюся
Не найду. “ Ходи сюди, дитино, хай
Благословлю, і ти його знайдеш.”
Та й зникла, лише лишились очі –
Лісні озера, до болю аж пророчі.
Дивилася у них й не вірила собі,
Бо були вони мої, бо та старенька –
Я, стежина та моє життя.
А слід – час, що застиг на обличчі
Прожитих років вчинених й
Не вчинених гріхів.
*** Я не збираюся вмирати,
Не хочу знати слово смерть.
Не хочу розуміти,
Чи відчувати, боятись
Заплющити очей...
Я житиму, я житиму!
Бо в житті моєму
Є кілька дорогих людей.
І я не маю права їх карати
Через мою так звану смерть.
Я житиму, заради їх Життя,
Бо поки є вони, є і я.
Молитиму, молитиму щодня,
Благословення і любові,
Для тих, які набувають значення
Для мене – Я.
Разом помолимося Богу. *** Тук-тук-тук...
Живе і хоче жити
Серце, що вміє за
Життя любити.
Любить життя, що
В ньому є любов,
Любов, що вчить любити
В любові жити.
Тук-тук-тук...
Не стихне спів
Ніколи серця.
Перед очима
Будуть очі, як
Душі озерця.
І щирий погляд,
І усмішка всіх
Кого люблю.
Любов пізнала я,
Любов’ю їх благословлю.
Тук-тук, т-у-к.
*** Роки минають,
В той самий час,
Те саме свято,
Те саме значення,
Величність та,
Слова ті самі,
Ті самі побажання,
Лише кожен раз
Нова весна.
Мабуть, банально,
Чи наівно повторюсь,
Сказавши ті ж слова.
Минають роки, світ
Значення нового
Набуває. Прожите
Відходить у минулий
Час. Любі наші, рідні,
Вас вітаєм. Хай
Весна окремо буде
Для кожної із Вас.
Хай поняття – старість
Не лякає. Ви молодієте
З кожною весною,
Бо мати вічна
Щирою душею,
Душею молода.
А для нас кожна
З Вас ще й
Рідная душа –
Та, яка народила,
Виховала, відпустила
У життя...
Та, яка прийняла,
Полюбила як
Своє диття...
(мамам на 8 березня) *** Якось, прислухалась до звуків ночі,
Дня... замилувалась світанковою
Зорею, полонила серце тишина,
Краса, що розмовляла із душею.
Захотілося ридати. Чому?
Не знаю. Напевне, просто так.
Ні. Захотілось сльози заховати –
У очах ночі, у співі дня, у щебетанні
Птах...Захотілось щоб зоря
Заколихала промінням сонячним
І понесла у ніч. Понесла умитися
Джерельною водою, пройтись
Босоніж галявою, намочивши ноги
Вечірньою росою. Лягнути на траву,
Відчути запах стомлених земель,
Полюбити стомлену Землю, цілуючи
Шовкові простори болем пройнятих
Очей. Якось, прислухалась до звуків
Ночі, дня... злякалась думки, тікаючи
Внікуди – від сну реальності, та так
І не втекла. Лише загубилася на певний
Час, де люди губляться у смуткові –
В вечірніх, денних звуках, в лісах...
Де єдиним шляхом повернутись буде –
Сльози у сполоханих очах.
*** Свічки погасли, стало темно.
Коли настане день?
Даремно, даремно намагалась
Запалити свічки вже неживих
Очей. Залишився лиш слід. Воскові
Сьози пробіглись стежками життя,
Потрапивши у русла рік, доповнили
Собою моря і океани, давши приклад
Недогорівшим ще свічкам – умитися
Восковими сльозами...
Воскові води вийшли з берегів,
І стали болем океани, тугою
Стали води всіх морів, ріки стали
Людськими очами, що загубились в
Поглядах воскових життів. *** Минають дні, минають ночі,
Минають тижні, місяці, роки...
Проходять сни, інколи пророчі,
І ніяк не може бути навпаки.
Завтра не заснеш, прокинувшись
Сьогодні, лише стрілки на годиннику
Переведеш. Не розтлумачиш сну,
Який ще не наснився, не народиш
Дитину, яку в утробі не зачнеш,
Не вб’єш людину, яка ще не жила,
Боячися жити не пізнаєш і життя.
Минають дні, минають ночі,
Минають тижні, місяці...
Проходять сни, інколи пророчі –
Читаєш долю по руці. І віриш
У майбуття де життя – пророчий сон
Про існування загубленого людства,
У часі, де на карті Всесвіту, помилково,
Невинним хрестиком позначив Бог. ***
Коли співають янголи у
Піднебессі, їх чую голоси,
Їх тіні бачу – купаються
У хмарах, гойдаючись
На струнах-променях
Маленької душі. Промінчики
Ясні і теплі, обгортають
Серце, даруючи любов...
Так затишно душі у
Піднебессі, де небо є
Частина тебе, твоя кров,
Дощові хмари – твої сльози,
Голос янголів – твоє дитя,
Чаруюча мелодія – життя.
Коли співають янголи у
Піднебессі, їх чую голоси...
Та, чомусь, ніхто не вірить
В любов закоханій душі.
*** Позбавитись від болю. Як?
Стражданням не надати
Сенсу. Утамувати біль
Фізичний, утамувати біль
Душі, лише єдиним криком,
Що лунає звідусіль: із
Просторів років, з майбутнього
Буття, з чужих життів,
З поняття – Я...
У підсвідомості загубленій,
Шукаєш біль, якої вже нема.
Ти ладен проклинати своє
Єство, людей, що губляться
В нещирих почуттях. Ти
Проклинаєш біль, в очах якої
Загубився вже давно, випивши
Гірке вино. Загублений, ти
Відчуваєш страх, і більш
Нічого – любов. Любов до
Бога, Якому душу віддаєш...
Бо помираючи, його прославиш,
І в котре проклянеш. Творчий дух Якось себе намалювала я,
Дивлюсь, неначе схожа,
Та чогось нема лиця.
Портрети малювати так негоже.
На його місці порожнеча,
Дивний, темний слід.
Інколи буває, що обличчя –
Схованка для бід.
Кожна пережита хвилина
Знайде місце, навіть у очах.
У очах нема морщин,
Лише видно певний страх.
Митець знає, як його сховати,
Намалювавши очей глибину,
Створить щось, що нам бездарним
Не пізнати. І назву дасть йому.
Той портрет не буде без обличчя,
Дивний, темний слід чогось,
Можливо, й справді порожнеча,
Набувша ознаку життя когось.
Ніщо не є бездушним,
Тимпаче людський витвір, що
Здається сильним й непорушним,
На придуманому полі битви.
Те поле – простір для пензля,
І невтомних рук – мистецтво.
Мистецтво вміти передати
Переживання смертних душ.
Мистецтво вміти нас навчити,
Зловити певний творчий дух. *** Летить душа до Неба,
Я залишаюсь на Землі.
Хотілося до Раю,
Потрапила у Пекло,
У Пекло власних почуттів.
Вогонь зайнявся.
Пече не тіло, навіть і не душу,
Пече бездушшя прожитих років,
Та навіть і у Пеклі є янголи
Занедбаних життів.
Вони охороняють, вказуючи
Шлях. Ніхто не застрахований
Впасти у Його очах.
І загубитись в Милості Його
Бо кожна Його дія то – Любов. *** Чи ти не знав у чому суть?
Чи може, в суті думку загубив?
Мабуть. Мабуть, її необережно
Відпустив.
Чи ти не знав, що слово було
Перш за все?
Чи ти не знав, що слово має крила?
Незбагненне “Усе”знялося й полетіло.
Ти кинувся його наздоганяти,
Та не впіймати миті, не впіймати час.
Не впіймати слова, що розправить
Крила, і буде сказаним для нас.
Чи ти не знав у чому суть?
Чи може, в суті думку загубив?
Мабуть. Мабуть, зловити слово
Не зумів. *** Небесна колесниця запалилася
Вогнями. Зорю прогнала, давши
Натяк на світанок. І він настав.
Його побачила, сором’язливим
Поглядом обійняла, і загубилася
У нім...
Розійшлися хмари, стало ясно, як
Ніколи – дім. У моїй уяві, хтось,
Намалював початок. Лише, нема
Мене в початку тім. *** Скажи мені, будь ласка, Боже!
Чи я живу, чи може, маюсь
По життю вірячи у сни в яких
Живу...?
Він мовчав, а я питала. Шукала
Відповідь: в засніжених деревах,
У зрошених лугах...
І випадково, зовсім випадково
Потрапила в тенета, де
Зневірилася в святості, відповідь
Читаючи у очах-небесах.
Вони піднялися так високо:
В безмежну далечінь,
І я тоді промовила – Амінь. *** Я відкрила двері чиїхось очей,
Впіймала погляд і загубилася там...
Та не змогла за собою закрити дверей,
Давши привід сльозам.
І вони полилися. Полилися щоками земель,
Вимиваючи русла для рік і морів,
А навколо очей виріс ліс почуттів.
Густими хащами пробивалась туди...
Від болю тікаючи, від чужої біди.
А дверей не було, був лише простір –
Безмежне Ніщо. ***
Опустилася ніч, навіяла сон,
Крижаними вогнями зігріла тепло,
Тепло зігріло мене, тебе, нас,
І погаснув вогонь.
Опустилася ніч, навіяла сон...
*** Зірки засяли на небі, зайнявся
Місяць, сонно збив пухку хмарину
І заснув... вона обійняла Його,
Пригорнула, як малу дитину,
Нагадуючи те у сні, про що в реалії
Забув. Та ні, Він пам’ятав, хоч пам’ятати
Не хотів, і сподівався, що заснувши
Поверне Зір. Та так, як і колись,
Очима бачив ночі Він.
*** Сніг опускався, лягав на Землю
Впродовж цілого Дня, а під
Вечір, закутався Морозом,
Зірками заблищав,
Сором’язливий Місяць
Ледь виглядав...
Мені не спалося чомусь,
Думки губилися у Вихорі
Нічнім, заглядаючи у сонні
Шибки, ще більше морозили
Дім. Аж стало лячно, піднялася
Й пішла до Світла, так, наче,
Метелик полетів – змерз, на Вогні
Зігрівся, та й згорів...
Сніг опускався, лягав на Землю
Впродовж Нового дня, а під
Вечір, закутався морозом,
Налякав Зорю...
Та не засвітилися Шибки,
Бо в тому Домі вже не було
Вогню. Зате в пусті Кімнати
Прокралися Зірки. *** Він йшов, не зупинявся,
Не залишав слідів, не оглядався...
Купав “спітнілий дім”,
Змивав пилюку прожитих
Років, змивав чернечу
Занедбаних життів.
Та на жаль, тавро не змити,
Дощем не злити “гріх” віків,
Що полонило людство, полонило
“Світом”, полонило Світ
Безкраїми просторами життів.
Життя охопило мудрістю “народ”,
І Він вчинив жорстокий бунт.
Та не безкарний, бо кожен з нас
Чекає на єдиний, але правдивий,
Божий Суд.
Він йшов, не зупинявся,
Не залишав слідів, не оглядався... *** Ніколи не стримуй любові,
Боячись показати турботу,
Не стримуй у собі, будуючи пансер
Для емоцій... не стримуй любові.
Бо в тім, єдинім слові є відчуття,
Як дари від долі, де поняття – я
Символізує – Ми. У тім єдинім слові.
У тім єдинім слові – Вічність,
У тім єдинім слові – Всесвіт,
У тім єдинім слові – щастя болю...
У тім єдинім слові. У тім єдинім слові
Ти відчуваєш волю, навіть тугу,
Чи поразку сприймаєш, як дарунок долі...
Лише у тім, єдинім слові.
Тож, ніколи не стримуй любові,
Боячись показати турботу. *** Почувся стукіт в двері,
Я відчинила – нема нікого.
Лише, чогось, схвильована береза
Вплела багряну стрічку в коси,
Чогось, схилилася до самої Землі,
Небу вклоняючись, в якому
Загубились крики журавлів;
Квітам, травам, які мочили
Вже холодні роси...
Почувся стукіт в двері,
Я відчинила, а на порозі – осінь. *** Я не зрозуміла світ,
Світ не зрозумів мене,
На самоті з думками, з
Почуттями власних розумінь,
Створила щось, що є
І буде лиш моїм.
І загубилася у нім...
Створила вимір, назвала
Домом – домом солоних
Сліз, що стали водами
Землі, в яких плавати
Навчилась. Та не судилося мені...
Загубилась, потонула
У вихорі морськім –
У світі, що ще учора
Був моїм. *** Ніч охопила темним жахом,
Здійнявся вітер за вікном,
І напевно, з переляку,
Стогнав у полі за селом. Погасли всі вогні навколо,
Лише скраю, в домі тім,
Світились вікна кольорово,
І чутно було чиїсь спів. Дитятко мати колисала,
Схилившись над колискою його,
Рученята цілувала, в кудрі
Білі заплела любов-вінок:
Спи, дитинко, спи очки зажмури,
Над тобою твоя мати шепче
Молитви. Спи дитинко спи... Лице відчаю
Заходить сонце: червоне небо,
Червоний гай. Кажуть люди,
Ніч вже буде. Та я не вірю
Тим словам. Вечір привід
Дав сльозам – лилися роси,
Дивились тисячі очей-зірок,
Як умивалась ніч і віщих снів
Плела вінок. Сни збулися.
Німіють руки, німіють ноги,
Німіє тіло, німіє розум. У чистім
Полі одна стою, мене вмивають
Роси, і легким дзенькотом
Лягають сльози на траву.
Десь там, проходить жниця,
Що вдень скропила потом
Хлібні снопи – прийшла напиться
Живущої роси вночі.
Їй не темно, і не страшно,
Місяць сяйво подарував, вчасно,
Дуже вчасно, для неї тишу
Намалював. А вітер, вітер пестив
Тіло, з волоссям грав...
Усе навколо заніміло, не надавши
Значення словам.
Заходить сонце, промінь ніжністю
Залоскотав, стало темно – ніч...!
Хтось у полі закричав. ***
Я інколи, жорстока, не
Просто люта: зла, що
Аж дрожу. Чому?
Інколи, нестерпно вставати
Зранку з ліжка, готувати
Каву, чай...
Інколи, нестерпно відчувати
Звичні почуття, бачити
Й не вірити очам...
Нестерпно віддаватися любові,
Віддаватися життю, не
Вірити у знаки долі, і
«Слепо верить в судьбу.»
Нестерпно відчувати той самий
Біль, почути чийсь сміх,
І так сміятись, голосніше від
Усіх. Нестерпно домінувати,
Чи лишатися у самому
Краю – в тишині, на
Самоті з собою і не відчути
Самоту. Де єдиною
Нестерпністю лишається
Питання – Чому? ***
День закінчувався.
Моторошно стало,
Темрява лякає тишиною,
Інколи безтишшям:
Звуками, що лунають
З нічого – голос байдужжя
До зорі, до ранку, до
Неба голубого.
День закінчувався.
Він сидів підперши голову,
Так наче думав,
Дума пронизувала болем,
А може, радістю, щастям,
А може, і печаллю...
Не знаю. Не знаю, де він
Губиться, коли отак сидить
Звечора до самого світанку.
Сплячі очі неживі, лице,
Мов, кам’яне. Лише приклавши
Вухо до грудей, ледь чутно
Серце, там життя тече.
Неслися води рік, змивали
Береги, бігли в далечінь...
На світлі промайнула
Чиясь тінь. *** Мабуть, то перемога,
Коли тебе почули, зрозуміли,
Направили на певний шлях.
Мабуть, то перемога –
Перебороти страх.
Перебороти страх собою,
Відчуттями болю, словами
Безнадій, словами щастя,
Відчуттями шаленої любові...?
Мабуть, то перемога, коли
Ти вільно можеш стати на
Коліна, не схиливши голови
Помолитись Богу, розказати
Йому все, що наболіло, розповісти
Про тривогу, яка в душі твоїй
Загомоніла. З єдиним сподіванням,
Що Він припинить галас той,
Твоїм же стражданням, бо до
Життя має бути вистраждана
Любов. *** --- Скажи, чому ти плачеш,
Коли заходить сонце?
Щоразу, хапаю сльозу
Твою, несу за собою
Сіючи вечірнюю росу.
Скажи, чому ти плачеш,
Коли заходить сонце? --- Розумієш. То радості сльоза,
Бо думаю про народження
Завтрішнього дня. --- І так завжди?
--- Так!
--- А в зимній час?
--- Малюю сонце в небесах,
Вечірній подих стужі...
Ти тільки, придивись –
У нічних очах, також
Сльози будуть. *** Балада... Вела стежина в ліс до
Чарівної хати, вилася
Між дерев та між галяв.
Заприсягнувшися мовчати,
Хтось нею місяць проводжав. Настав світанок, запалила
Ліс зоря... зібрались хмари,
Загриміли громи, пожежу
Стали гасити, та дарма, бо
Не було вогню, зайнялась
Болем, лиш, чиясь душа. Вела стежина в ліс до
Чарівної хати, в ній
Чародійка зла жила –
Недоля, що змусила
Мовчати одного скрипаля. Пірвала скрипка струни,
Сльозами грала на чиїхось
Почуттях. Та чи, почуттями
Вони були у серцю того,
Хто мовчав?
Пірвала скрипка струни,
Коли взивала до рук Його,
Що пестили уміло, плекаючи
Любов. Недоля скрипаля спіткала,
Стало черствим серце – неживим.
Настав світанок, та ранок
Видавсь дощовим. *** Ріка співала пісню,
На березі сиділа,
Слухала її.
Була вже осінь пізня,
Відлітали журавлі...
Гаї шуміли сумом,
Спустошені від вереску птахів,
Пісень не було, лише
Були зойки, рікою змитих берегів.
Каміння грубе визирало,
З посеред віт верби,
У вербну косу заплітало,
Суворий дух зими.
Того дня я ще не знала,
Що подивившись завтра
В небо голубе, щось пізнаю –
Те, що в мою душу зазирне.
Ріка співає пісню,
І я співаю сидячи на березі її,
З сумом проводжаю,
Знайомі серцю журавлі. Змініть мене, бо я не можу... Змініть мене!
Бо я не можу
Жити так, як Ви,
Не вмію, не хочу.
Змініть мене!
Бо збожеволію у
Тому світі, де
Не існує правил,
Де вирує потік
Думок, і розум
Вкритий оболонкою,
Яка ховає в собі
Цілий світ, віддаючи
Наказ душі бути
Одинокою, самою серед
Усіх.
Змініть мене!
Бо я не можу більше
Так: коли в тривозі
Дивишся на небо,
І бачиш в ньому очі,
Бачиш руки сонця,
Чуєш голоси...
Розумним мисленням
Лиш є безодня –
Кидаєшся туди.
Змініть мене!
Бо я не можу крутитися
У вирі невизнання,
Нерозуміння, вільної
Неволі, що загубилася
У власних почуттях.
Взяла в кайдани
І морить тишею
Безсонними ночами...
Змініть мене!
Подаруйте сон,
Здоровий, людський
Відпочинок. Бо
Стомився мозок
Працювати, працею
Людей лякати...
Змініть мене!
Я хочу...
Я, просто, хочу спати. Перейти (повернутися) до сторінки поезії Світлани Кедик можете ось за цим лінком
Другие материалы по теме
|
у Вас 
0
