| ПЕРША ЧАСТИНА ЗБІРКИ "ПРИЧИНА" Перейти (повернутися) до сторінки поезії Світлани Кедик можете ось за цим лінком До читача Причина жити, у певний час, набуває особливого характеру. Він видозмінюється, доповнюється, бо ніколи не вичерпується. Духовна чаша завжди повна та не виходить за краї, пускає, лише бульбашки, що наповнившись киснем легковажно вистрибують назовні. До само
го падіння несуть в собі життєву силу, снагу, що не дає забитись.
Та чогось, ставить на коліна і вклоняєшся не ти, а вона. Піднятися важко, та каміння так намулило ноги, аж засичіла кров і чужі язики злизують її, захопившись висмоктують, а вона все одно повна...
Причина жити урізноманітнюється в образах, що за життя набувають духовності, втрачають речове значення отримуючи значення людяності, і вже воно творить людину. Людина сповнена фантазіями про життя вміє загадувати бажання, мріяти, виховувати в собі почуття, берегти те першорідне, що дало право отримати духовність, більше того, передавати у вигляді: пісні, вірша, тої чи іншої прози, на полотні... А вже творча людина несе в собі окремі світи наповнені окремими мріями, окремими почуттями. І саме вони прагнуть розуміння у прояві байдужості, байдужості в прояві розуміння.
Причина жити, у певний час, набуває особливого характеру. Він прагне вдосконалення у відчуттях того хто поруч, вимальовує певні кордони слабкості, ставить її за наживку і невблаганно ловить кохання. Хіба не воно є музою, яка творить мистецтво – життєві шедеври людських почуттів. Так, саме почуття творять шедеври, а вже те, оматеріалізоване, є лише їх блідим відбитком, яке ми прикрашаємо словами, наділяємо слухом, умінням розуміти, чути... Вміння збагнути є покликанням однієї з рисів шедевру, саме тої, що дає право ним називатися. Зрештою, якщо не розумієш, в даному випадку, вірша, то він є лише словами. Причина Серця чую твого стукіт,
Поклавши голову тобі на груди.
Нічого незвичайного – життя,
Незвичайна лише думка – воно
Буде, коли на твоїх грудях
Лежатиме пишноволоса голова.
І слух прискіпливо почує сердець
Твого і мого люблячі слова.
Слова, що називаються Любов’ю.
Щосекунди, щохвилини, щодня...
Живу тобою, за для тебе, за для того
Вогню, що зветься: ти і я, язики
Палають жарко, шепочучи – люблю.
І хтось кричить позаду – Мамо! Тату!
Ну як не жити?
Вклоняюсь Богу, дякую життю. *** А небо було, як завжди –
Темним-темним,
Свічками маячіли зірки,
І бажання було в серцю
Тепло їх донести.
Донести до мене,
Донести до тебе,
Донести до нас...
І щоб вогонь добра їх не погас.
А небо було темним,
Обнявшись ми сиділи на краю,
Щоденно, щоденно...
Шепочучи молитву свою:
Щоб, раптом, не звалились
В прірву ми,
І голоси не знялися у лісах,
Майбутньої біди,
Біди тієї, що сторожить нас.
А небо було темним,
І дотик теплих рук,
Став відчуттям щоденним,
Бо тіло пестить,
Вірний друг, друг щирої
Любові, що свічки запалив
У небесах.
Подумки загадую бажання я,
А сльози щастя у твоїх очах,
Кохання відображалося у зірочках. *** Сніг пускається...
І небо повисло туманом сірим
Над горами, дерева
Перекидаються словами,
Лягають пухом на простори літ...
Сніг, навколо, лише, сніг,
Снігові затори, води крижані,
Колишньої любові.
Навколо сніг...
Ну як же сон такий приснитись
Зміг, коли ти зімною.
Тишина нічна...
Не сплю, з жахом відкриваю очі,
Хрещуся та молюсь,
Водночас розумію, і не знаю,
Якому богу вже клонюсь,
До болю я тебе кохаю,
Та прокинутись боюсь.
Бо, кажуть, сни зникають,
Та й кажуть, інколи,
Збуваються вони.
Ти солодко сопеш,
Стираю сльози з твоїх плеч,
Що капають краплинами дощу.
О, Господи, як я його люблю!
Люблю любов’ю неба,
І стужею суворої зими...
Мені ніякий світ не треба,
Лиш був би той в якому ти.
(пісня) *** Знаю, що настане час,
Коли Тобі вклонюся,
Поцілую руки, пригорну...
Рахуючи в волоссі сідину,
Неначе, молоком розіллється,
Руслом потече життєвих бід,
Та душа сміється, радуючись
Щастю прожитих вже літ.
Знаю, що летять роки,
І буває – їх не доженеш,
Не спиниш, а може, навпаки.
Та неважлива суть
Буденного життя, важливо,
Щоб у ньому Ти була.
Щоб вінок людської сили –
Душевних перемог...
На грудях ми носили – діти,
Як материнську ласку
Та Любов.
(матері) *** На годиннику вже перша,
Ніч поволі сіє сон пітьмою,
Вранішня зоря ще так далека,
Не сплю – сумую за тобою.
Сумує вітер за вікном,
Кімната в світлі лампи,
Сумує мишка, прогризаючи
У стінці ямку...
Донечка перекрутилась на бочок,
Пробурмотіла – тату...
Охороняю сон любого маляти.
Ніжно, так ніжно притулюся
До перини, обгортаючи теплом
Пусті палати, спогадом
Наповнюючи дух
Освітленої лампою кімнати.
У них торкаюся до тебе,
Подих відчуваю...
І легке тремтіння сон від
Мене проганяє.
Його колишуть хмари,
І місяць, що прокрадається
Через вікно в кімнати дому твого.
Він сповнений моїм бажанням
Тебе кохати.
Кохати доки стане духу –
Коли ти поруч, коли
Переживаємо буденную
Розлуку.
На годиннику вже перша,
Ніч поволі сіє сон пітьмою,
Вранішня зоря ще так далека,
Не сплю – сумую за тобою... *** Вушко. Приклала вушко
До моїх вуст –
Цілую...
Торкнулась носиком
До мого носа,
Поцілувала очі, обійняла...
Я щастя більшого не знала,
Ніж пізнать любов,
Плід якої є дитя.
Спить. Так солодко сопить,
Усмішка сонна...
Торкаюсь до рум’яних щік,
Тихо, тихесенько щоб не
Розбудить.
В тім доторку несу любов,
Любов турботи, пізнання щастя,
Матері любов.
І свідком є один лиш Бог,
Що долю вишив ниткою,
Яскравих кольорів,
Надію – квітками,
Наче, намальованих вінків.
І я пишаюся шедевром,
Що в материнстві Бог
Пізнати дав,
Благословенне Небо у
Світу вирвав і нам Віддав.
Ховаючи у своїм лоні,
Від помилок і бід,
Розправив ангел крила,
По слову Божім,
До раю щастя нас відніс.
Ми не рахуєм лік,
Не намагаємось збагнуть життя,
Бо перелік часу то є ми –
Я, він, вона. Заповіт Я подарую тобі води,
Що потонули в океані,
Й розбиваються об скали
При берегах, на пісок
Лягають піною,
Та й повертаються у глиб,
Народжуючи хвилі,
Які приречені буть біглими.
Та від мене не втечуть.
Я подарую тобі сонце,
Що колесить по небу,
Шукаючи пристанище
І вдень і вніч,
Заглядаючи у шибку не
Дає заснуть, лиш, промінь
Теплотою обгортає вік.
Місяць шепче дню – забуть.
Я подарую тобі вимір,
Намальований любов’ю –
Приречених турбот
Шлях простелиться
Впродовж картини,
Аж до країв;
Гаї шептатимуть мовчанням,
Щастя заспіває, неначе,
Солов’ї...
Кохання – так називатиметься
Витвір, в житті моєму,
І в житті твоїм.
Я подарую тобі серце,
Яке тріпоче в грудях
Від заклику душі,
Подарую ніжність
Прожитих років.
А потім, ляжу, відпочину,
Потрапивши у вихор снів.
Свідомість знатиме єдине –
Заповіт набув реальності
В житті.
Бо я заповідала буть тобі
Шляхом єдиним серед усіх доріг,
Буть світлом та теплом,
Щастям та добром,
Надією, що серце обгортає
Любов’ю навіки...
Розквітом в душі простеляться
Вінки.
Кохатиму тебе завжи. Сльоза... Ти дивишся на мене із картини,
Сама намалювала, дні два тому назад,
Не мертвими очима, а живими,
А у твоїх вустах, у вустах дитини,
Яка поруч – усмішка щира,
Поцілунку відчуття...
Єдині, ви єдині, як життя.
Життя, що має місце бути,
Життя, що носить в собі сенс...
Який же сенс любові?
І визначення не знайду.
Від незнань я не сумую,
Бо просто віддано люблю.
Так, я віддаюсь любові аж до забуття,
Від тоді, як спробувала кохання,
Окремі миті – цілковита я,
Ви – моє існування, що набуває
Сенс – життя.
Ти дивишся на мене із картини,
Сама намалювала, трішечки невдало,
Зате моя сльоза на неї впала,
Дуже дорога...
Мабуть, плакать, та ще й від щастя,
Це єдине, що робити вдало умію я. *** Верховино, краю рідний мій,
Чи міг ти знати, що загине він,
У чужому домі, на чужій землі,
Загине любий синочок твій.
Верховино – велична мати!
Верховино – заможний батьку!
Чи послав би ти його на бік біди,
Верховино, ладна ти не знати,
Що в серцю моїм біль, за
Твоїм сином – моїм татом.
Верховино, тут спочиває він,
Висока могила, то є його дім,
Земля його, Верховино, накрила,
Заховала у глибині.
Лягають скошені трави,
Під гострим лезом, та не
Його руками, співають у небі
Птахи, не його – чужими голосами...
Тріпоче серце, розганяє рідну кров,
Дитя своє прийми, яке він породив
У краях тих, пізнавши любов.
А ті краї такі прекрасні, такі чужі
І рідні водночас.
Так. Він помер, та знав і щастя...
Та знав і щастя, у тих, до болю рідних,
Мені краях.
Верховино – велична мати!
Верховино – заможній батьку!
Чи послав би ти його на бік біди,
Верховино, ладна ти не знати,
Що в серцю моїм біль за твоїм
Сином – моїм татом. ***
Милуюся красою, красою твоїх оченят,
Милуюсь чистотою дитячої душі.
Свої вуста маленькі ти в посмішку складеш,
Для своєї неньки серце радістю заллєш,
Ну ось, ти вже дрімаєш – стулила сонно оченята,
Я втіхи іншої не маю, як життя цього дитяти.
Перед Христом на коліна ставши,
Молюся і тебе хрещу, прошу у Бога долю
Тобі дати, і Божу Матінку прошу.
Сльоза скотилась по щоці, янгол її хапає,
Янгол Богу вірний, янгол знає,
Що на щастя то дочці.
Молитва матері не стихає, мати молиться
В душі, і Бог один лиш знає, які ті сльози дорогі. Причина Я вмію говорити з небом,
З деревами, квітами,
Умію слухати шум вітру,
Дзенькіт капель байдужих
Дощів...
Від того добре й затишно душі.
Та, лише, дві причини маю жити –
Вона і ти. Любити...
Любов по світу пронести,
Пронести щирим почуттям.
У мене дві причини жити –
Життю звдячую життям. Колискова Тихо-тихесенько
Нічка ходить по дому,
Навіює сон, співаючи
Колискову.
Очка зажмурила,
Тихо засопіла донечка
Маленька – зіронька ясненька.
Гей, ти, ніченько,
Не тривож дитятко,
Не хапай рученятка страхом,
Любого малятка.
Хай присняться сни
Рідненькій, щирі та казкові,
Хай охоплять душу,
Теплом батьківської любові. ***
Спиш, а я дивлюся,
І солодко мені,
Всміхаєшся у сні...
Горнуся, цілую рученьки
Малі, горнусь до тебе,
Обіймаю, проводжу
Пальцями по личку...
Надія душу обгортає,
Гублячись в молитві.
Молитви іншої не знаю,
Ніж стукіт оцього серденька,
Як слова любові промовляю,
Для мене відкриває душу
Божа Ненька.
Зловить кожную сльозинку,
З материнської щоки,
Донесе до Бога,
Долі попрохає для дитинки,
Віджене хитрощі біди...
Спиш, а я дивлюся...
Спи.
Другие материалы по теме
|
у Вас 
0
