“І що воно, й до чого теє слово…” (“Одно слово”, Леся Українка) Що наше тіло – капище богів, Що прагнуть жертв, Не зваживши натомість На давню мудрість з глибини віків: Лише душа буває здатна на жертовність. Важкий двобій тендітних білих рук, Двох білих крил з безоднею сліпою, Там, де підступний і важкий недуг, На груди тисне брилою важкою. Приходить разом з болем у ночі, Ламає крила і ламає долю, Шепоче люто: ”Тільки не мовчи. Кричи! І не почуєш свого болю.” Кричати? Ні! Просить, благати – ні! Співати. Так ! Негнучкими пальцями Торкатись струн. Ось лине: ”до”, ”ре” , ”мі”… Душі принести на алтар пісні, Тим освятити храм з язицькими богами І свій, Наругою змордований нарід, Господнею що створений рукою Із тих, ще й досі недосліджених порід – Палкий в любові, мужній у двобою. І рідний край, старий кремезний ліс, В якім горять озер блакитні очі, Свою Волинь, її чарівні сни, Ті, де пісні живуть русалочі й дівочі. Плекайте душу, бережіть її, Бо ж прийде час, жертовний час двобою, Що зможете покласти ви тоді На той алтар запеклої борні, За власну долю із самим собою. І не шукайте ви собі снаги В порожніх фразах, у пихатих хатах, У чарах, чварах, заздрощах, вині, У мудрих і не дуже постулатах. Шукайте там, де їх знайшла собі, Маленька дівчинка, ще підліток, дитина, Коли відчула, як зове її Одне – єдине слово – Україна.
|