 Війна ніколи не була випадковим сюжетом літератури. Від героїчних епосів Раннього Середньовіччя до сучасної української поезії вона вчить не лише воювати, а й пам'ятати, що саме варте захисту. Українська поетка, літературознавиця та перекладачка Галина Крук переконана: людство завжди жило в умовах загрози, а мир — це лише тимчасовий стан, про крихкість якого ми часто забуваємо.
Про мілітарність літератури вона розповіла в інтерв'ю на Радіо Культура. Суспільне Культура публікує текстову версію.
Щоб почати нашу розмову, я хотіла б запропонувати тобі здійснити таку собі мандрівку в середньовічну літературу. Мені здається, що саме там можна побачити перші зародки, перші паростки того, що ми сьогодні називаємо літературою причетності, якщо говоримо про війну. Оця мілітарність так чи інакше з'являється в літературі ще в добу Раннього Середньовіччя. Мені здається, що одним із найкращих прикладів для європейської літератури є «Старша Едда». Там є «Речі Високого», і коли ми їх читаємо, то розуміємо: перед нами ще не військовий статут, але вже дуже багато того, що згодом увійде до військових статутів: поводження зі зброєю, ставлення до побратимів, робота з особовим складом. У «Речах Високого», попри всю духовність і звернення до скандинавських божеств, усе це присутнє й залишається важливою частиною тексту. Як, на твою думку, вибудовувалася ця історія від XII–XIII століть, якщо ми говоримо про «Старшу Едду», і до сьогодення, коли ми читаємо мілітарну поезію й бачимо приблизно ті самі мотиви: побратимство, поводження зі зброєю, мілітарні контексти?
Це дуже цікавий ракурс, дякую за нього. Так глибоко ми зазвичай рідко копаємо. Для мене це теж цікавий аспект, оскільки як літературознавиця я маю справу з давнішими епохами. І я, напевно, сказала б так: війна супроводжувала людину постійно, на всіх етапах її історії.
Період, про який ти згадуєш, — це період так званих героїчних епосів, саме так ми окреслюємо його в літературознавстві. І він дуже добре показує, наскільки люди від певного моменту намагалися опанувати війну, яка завжди супроводжувала людство, — як спосіб чи зберегти свою територію, чи захопити іншу. Тобто всі ці аспекти війни — як загрози, з якою потрібно виробити певний спосіб взаємодії, — віддавна в культурі й літературі отримують певну форму репрезентації.
Героїчні епоси — це завжди різновид такої документальної літератури, яка фіксує певний етап, певні способи ведення війни, військові звичаї. Крім того, з цих творів ми можемо зрозуміти, що саме вважалося цінним у ту епоху, які правила були непорушними. Наприклад, правило побратимства. Часом ці правила дуже дивні. Так само й образи героїв — вони міфологізовані, очуднені. Наприклад, Кухулін, герой ірландської міфології, має по сім пальців, або той, у кого під час гніву, під час битви, одне око випадає. Але водночас написано, що всі місцеві жінки закохані в нього як у героя, який саме таким чином виявляє свою винятковість.
Або «Кад Годдо» — «Битва дерев»: коли ми розуміємо, що автор, бард, який описує різні стани воїна й звертається до аналогій із різними видами дерев, насправді описує воїнство кланів. Це теж іномовність, робота з дуже глибокими аналогіями. Але вона також про цю мілітарність.
Насправді ця мілітарність і в подальші часи нікуди не зникає. Вона переходить у культуру, ховається, наприклад, у багатьох жанрах фентезі. Чи це «Гра престолів», чи, наприклад, світ на зразок «Сильмариліон», чи щось інше. Тобто це завжди певні форми того, як ми трансформуємо мілітарність в умовно мирний час.
Взагалі від початку повномасштабної війни я трактую мирні часи як умовно мирні. Тому що для мене стало дуже сильним усвідомлення того, наскільки крихкий світ, у якому живуть люди, не розуміючи, що мир — тимчасовий, що загроза війни існує постійно. І коли хтось на тебе нападає — а це дуже добре видно з давнього героїчного епосу, — ти маєш бути готовим захищатися, бути готовим захищати тих, хто тобі дорогий, і те, що тобі дороге. Мені здається, саме цей важливий момент у літературі певною мірою був утрачений.
Наше складне й трагічне ХХ століття, результати та наслідки Другої світової війни значною мірою вплинули на формування такого псевдопацифістського канону в літературі. Люди намагалися плекати мир, але не через розуміння того, що вони мають бути готовими захищати себе, якщо це буде потрібно.
Адже війна буває різною. Одна річ — не нападати самому. Інша — коли нападають на тебе. Тоді ти мусиш бути готовим до оборони, а не просто відійти вбік і дозволити злу поширюватися далі. Оцей момент такого псевдопацифізму в європейській традиції я й досі спостерігаю в багатьох країнах. Люди кажуть: «Ні-ні, ми проти війни». І тоді запитуєш: «А якщо на вас нападуть? Як ви вирішуватимете це питання? Як можна вирішити його, якщо ви просто проти війни?». Це ж не погодне явище. Це свідомий злий умисел когось.
І, відповідно, дуже часто люди кажуть: «Ну, ми постараємося втекти на інші, безпечні території». Для мене це дуже показовий момент.
Я розумію, що багато європейських країн просто не готові прийняти цей виклик або не готові, якби раптом щось сталося, чинити опір. Дуже невеликий відсоток європейців сьогодні готовий щось робити у відповідь на агресію проти них. І вони одразу питають: «А навіщо нас? Чому комусь потрібно нас завойовувати?». І тут є слабкий момент, тому що я відповідаю: «А чому нас?». Тобто якщо питання ставиться саме так, це означає, що люди підсвідомо думають: Україна, яка зазнала цієї агресії, якимось чином сама її спровокувала. Це, власне, про вину жертви, яка нібито хоч чимось, але, звичайно, мусила спровокувати те, що сталося.
І це веде нас до того, що, виявляється, можна підсвідомо допустити: одні народи є більш загроженими, інші — менш загроженими; одні більше заслуговують на захист, інші — менше. Мовляв, якби вони вступили до НАТО або якби хотіли до Європейського Союзу, то з ними такого не сталося б. Це дуже схоже на фразу: «Якби вона не гуляла ввечері, з нею такого точно не сталося б». Але насправді людство живе в умовах загрози впродовж усього свого існування. Для людей воювати за щось — це ще від періоду неолітичних воєн. Це доводять археологи, котрі часто розкривають не поховання і не умовні поселення неолітичної доби чи доби енеоліту, а знаходять щось, що свідчить: на цьому місці, на цій території десятки тисяч років тому відбулася битва. Це видно з кісток, зі зброї. Якщо йдеться про кам'яну добу, то це кам'яні наконечники стріл, якісь сокири. Але людство воювало вже тоді, і ця метафора тягнеться донині. І насправді ХХ століття та наслідки Другої світової війни сформували ось це вміння замилювати собі очі, удавати, що цього не відбувається. Попри те, що навіть дрібні конфлікти триватимуть перманентно, так чи інакше, у різних куточках планети. Це призвело до того, що з'явилася нова мова — про мілітарне й немілітарне, про пацифістичне й псевдопацифістичне. Насправді ж вона нова лише для ХХ і ХХІ століть. Бо вся наша мова формувалася саме в умовах війни.
Власне, якщо звернутися вглиб історії, то, як кажуть дослідники, майже в кожному місці відбувалася якась битва. Майже в будь-якому місті можна знайти місця, де загинули люди. І, відповідно, ми просто мусимо усвідомлювати: заплющувати на це очі неможливо.
Колись я натрапила, здається, у Гегеля, на думку про те, що під час війни з людством, із певною спільнотою, із якимось середовищем відбуваються набагато динамічніші зміни, ніж могли б відбутися за тривалий мирний період. Тобто зміни відбуваються в дуже короткому проміжку часу. І, на жаль, ми можемо переконатися в цьому на власному досвіді, якщо подивимося на нашу історію останніх тринадцяти-чотирнадцяти років. Це той момент, який показує, наскільки світ, у якому ми живемо, постійно вимагає нашого вибору, нашого ставлення і нашої причетності — повертаючись до теми нашої розмови. Бо, наприклад, це так само, як у християнстві: ти не можеш раз і назавжди вибрати бути праведною людиною.
У кожній ситуації, у кожному випадку ти мусиш визначати, чи ти на боці добра, чи на боці чогось іншого. І кожним своїм вчинком маєш це підтверджувати. Бо сьогодні ти можеш учинити правильно, а завтра — збитися з цього шляху й зробити щось інше.
Так само і в кожній життєвій ситуації. Я розумію, що це складні філософські матерії. Але коли ми говоримо про людину в такому синхронічному, діахронічному чи будь-якому іншому зрізі, як люблять казати науковці, то отримуємо дуже багато питань, щодо яких не знаємо, як саме до них ставитися. Коли я бачу людину на вістрі історії — використаймо таку метафору, то розумію: якщо вона не звертає уваги на попередній досвід свого народу, своєї спільноти, навіть своєї родини, то залишається беззахисною перед обставинами, які можуть із нею трапитися. Я постійно це помічаю. Є вага досвіду і є вага важкого досвіду, який певні народи несуть упродовж багатьох десятиліть, а то й століть.
Скажімо, якщо говорити з ірландцями про голод чи про революцію, вони завжди мають що розповісти про протистояння. У кожного в родині, в історії кожної родини є що згадати, і це буде дуже особистий стосунок до історії.
В Україні цей момент особистого стосунку до історії, на жаль, теж завжди дуже гострий. Ми не можемо розслабитися, тому що кожному з нас є що згадати з історії власної родини. Кожен із нас має цю війну хоча б у третьому поколінні вглиб. Вона нікуди не зникає. У другому, третьому, четвертому поколінні ми завжди знаємо, хто, де і до чого був причетний — якщо, звісно, ці спогади збереглися, якщо вони десь не обірвані. Бо коли все обірвано, людина вже не може відновити свою історію, адже не знає, звідки вона прийшла.
Для мене саме цей зріз додає ще більшого усвідомлення гостроти ситуації: ти постійно мусиш бути уважним. Мене так виховали. Я пригадую, що в моїй родині ще з дитинства було усвідомлення: родина дуже багато втратила з приходом радянської влади. І я змалку жила з розумінням, що багато речей не можна говорити назовні, тобто поза родиною. Але я знала про це. І досить часто була ситуація, коли я розуміла, що історія моєї родини відрізняється від офіційної історії. І я розуміла, що ми живемо в країні, яка не є моєю країною. Йшлося, звісно, про Радянський Союз.
Це перше усвідомлення окупації: ти живеш в окупації.
Так. Коли ти бачиш ситуацію своєї родини, яка все втратила в матеріальному плані, яка була дуже знищеною у своїх людських ресурсах... Я постійно відчувала оцю неповноту. І коли ти виживаєш із розумінням цієї неповноти, коли ти не можеш собі навіть уявити, що було втрачено, коли ти розумієш, що з тих бібліотек, до яких ти ходиш, ти читаєш лише якийсь незначний відсоток книжок, а решта книжок були знищені, що ти бачиш довкола себе те, що вціліло, а не те, що було... От це розуміння (може, тому я вибрала для себе давню літературу як сферу дослідження) накладає додаткову вагу на все, що ти робиш, і на те, як ти дивишся на світ.
Зрозуміло, що це складний підхід. Він вимагає великого внутрішнього ресурсу. Може, якось легше жити просто таким перекотиполем і не закорінюватися. Але коли ти розумієш, що в тебе сім поколінь предків лежать на одному цвинтарі, цей цвинтар набуває для тебе додаткової ваги. Ти розумієш, що це є. Ти розумієш, до якого місця ти прив'язаний. Я не знаю іншої точки входження в цей світ. Для мене це моя точка. Хтось, я розумію, може мати зовсім іншу історію, може бути викорінений звідкись, вигнаний.
Але я для себе розумію, що є речі, які я ціную дуже сильно. Є речі, які я не готова віддавати, наприклад. Є речі, які мені ніколи не будуть байдужими. І от про це. Бо кожна історія, пов'язана з війною, — це історія про те, що ти бережеш, аби не втратити; що ти готовий захищати, бо воно для тебе настільки важливе, що ти просто не можеш цього віддати.
|
