Тихо лунала послідня соната...
У залі запала тиша. Навіть найзатятіші шибеники прислухалися до туги валторни, до ніжного плачу скрипки.Ритмував свою партію "грубий" контрабас, навздогін йому лилися фіалкові звуки фортепіано.
Поряд сиділа заплакана жінка поважних літ. Вона тихо схлипувала в ритм чарівності нот; з-під її посивівших вій, одна за одною, зкапували сльози. Дивлячись на неї, під впливом ніжного тремтіння флейти, поневолі хочеться самому плакати. Відчуваєш як серце випирає назовні, сльози пнуться стрімким водопадом у світ. Питання "чому?" з уст багатьох звичайних людей, прозвучало б зараз, як один з грішних вироків. Всі сиділи тихо, бо кожен знав ЙОГО - неперевершеного творця душевної музики, що без зайвих слів спонукав до трепету твого серця, що легко входив у твою душу, і виходячи виносив з твоєї пам'яті давно забуті, припорошені часом епізоди.
Навздогін століттям, просікала рожева мелодія спомин про гомін учора і несла надію у завтра.
Безвихідна буря змінювалася несподіваним штилем.
Сувора та безглузда зима раптово поступалась романтичності літа.
Так Він писав...
Відразу тисячі думок вмить пролітають у твоїй голові. І жодну з них ти не взмозі обгрунтувати, усвідомити як слід.
А між тим, лунає прощальна сповідь скрипки. Це - кінець.
Звук поступово розсіявся у величезній залі, але жоден не смів порушити цю безкінечну тишину. Ще десь високо під куполом партеру тріпотіла фінальна "ля".
Як багато слів завершуються як ця соната, і в кожному найглибша суть.
У фойє, несподівано для себе, я зустрів ту літню жінку, що поруч зі мною раза по раз діставала свого носовичка і витирала гіркосолоне, вогке від сліз обличчя. Сам не тямлю чого, та потягло мене до неї, наче магнітом. Я зупинився. Незнав, що казати. Зінниці мимохідь натрапили на блискучі, ледь прикриті її очі. Там я побачив усе. Я так нічого й не не вимовив. Лише одна сльоза скотилася тоді по моїй щоці. А вона тихо відповіла:"Дякую!"
Соната не зникла. Вона довіку житиме у маминому серці...
| 
та
у Вас 
0
